Читати книгу - "Нестяма"

Хоча й тута треба сильно подумать, хто й кого зачислив у святці, бо й по цей день, Москва, яка стоїть на таких дивних піруетах історії, ще й досі являється єдиною в світі європейською столицею, яка ніколи не була хрещеною. Отакечки. Хоча й має найбільшу в світі християнську паству, хоч і не охрещену... Ну не парадокс? Хрестити її, хрестить щосили, як колись зробив із Києвом св. Володимир. Вона зараз має свого Володимира, та ще й Володимировича, то чому ж він зволікає? Тут не треба чухатися, як це робив був Андрій Боголюбський і дочухався...

Позганяв би усіх її мешканців у Москву-ріку, знову би перетовк на твань, охрестив би нарешті кожного, та й сам теж канонізувався у сан рівноапостольного. Й не треба було би знову і знову чергуватися владою з Мєдвєдєвим, який за народною легендою — онук Петербурзького рави-на, що для Росії нетипово. Як нетипово для неї і все інше.

Треба отак встати з ліжка зразу на дві ноги, желатільно на праву, а тоді йти їхати на Петрівку, в те місце, куди переїхав ринок Птічка, й і там купувати манікюрні ножнички, тіко не китайські, а справжні з місцевого метала заліза, вже тоді везти їх на Ладимирське, тіко не в однойменний собор, а на однойменний ринок, хоч він і не біля собору, а навпаки, отам знайти точильника Едюарда і щоб він наточив їх тобі не для рєзки ногтєй, а для стрижки. І от тоді після того йдеш між рядами і шукаєш справжню селянку, а не перекупку, і не найдя її там, ходиш навколо ринку доти, доки знаходиш, і, підойдя, купуєш у ней два стакани чорної смородини.

Плюєш на чотири сторони і їдеш дванадцятими тролейбусами доти, доки не натрапляєш на кондукторшу Настю, в якої викупаєш сто однокопійочних копійок. І везеш їх з пересадками на Ладимерський, тіко вже не ринок, а під собор, і, обходя його тричі, хрестиш копійки й роздаєш їх стам жебракам, желатільно циганської національносте, і тіко після цього береш цими пучками пальцов ножнички й і починаєш стригти смородинки в смислі вистригать з єїх остатки зародків, такий пушок, і, настригши наперсток, з молитвами «Отрікаюся сатани» розвіюєш його, підпалюя на льоту сірниками (ні в койом случаї не зажигалкою, бо в їй нема сірки) на всі чотири сторони.

Купуєш в соборі тричі освячену лампаду і всипаєш у єї смородину й везеш її в Пирогів, де купуєш, знайдя комір-ницю Секлету, сто грам народної водки, після чого її везеш на Ладимерський, тіко не під собор, а під ринок, і даєш в руки точильнику Едюарду, шоб він своїми лічними святими руками перелляв її в твою лампаду, бо він має Божий дар розливати водку (і це доказано) таким образом, що після цього ні в кого не болить на ранок похмільна голова, скіко б хто не випив, лише потім їдеш додому, хрестячись і спльовуючи на всі чотири сторони, і вже там, купивши попередньо коричньовий обгорточний папір із-під випічки просвир, вісім шматків його спалюєш на блюдечці, а той лой, що остався на поверхні, зішкрібаєш і зчищаєш у розчин смородини й лише після цього під домашньою іконою чіпляєш біля своєї вічногорящой лампадки поруч і нехай настоюється у висящом положенії три дні, окружа-ємоя святими щирими молитвами.

А в це врем’я їдеш у Білу Церкву, тіко не під неї, а під пам’ятник танку, і куди вказує його дуло, ідеш достатньо времені, щоб дойти до колишнього розкаявшого замполіта Лук’янченка і не розповідая йому причину свойого прихода (бо він і так усе знає), починаєш благословлятись ним од гріховенних помислів стіко, скіко він найде нужним, щоби опісля, пропустивши на вокзалі першу іліктричку і другу, сівши в третю її, їхати додому, мовчки везя при собі слова благословення, при чому не з ким не балакаючи, і, мовчки в цій тиші замішуєш пісне тісто, і скачуєш з нього вареники, предварітільно начинивши той загустівшой розчине-ной смородіной, яка висохла вже достатньо під лампадкой.

Потом тіко підпалюєш газ із тої самісінько сірникової коробки, варячи у святоапостольскій Печерськолаврській молящій предварітільній криничній воді, що витікає з попід Ближніх її святоюрських Варязьких печер, орошаячись і молясь нею, ти з’їдаєш їх, шепочучи слова правди, каючись і поношаючи диявола по три отченаші на вареник, повільно ковтаєш.

Тіко головне при цьому — не забути послідовність святого обряду.

(2 квітня 2013 року, наступного дня нової двадцятишести-тисячолітньої космічної ери сузір’я Водограю.)

У тому, що ґречно-велебний Демидій народився, немає нічого дивного, адже його мати працювала в придорожньому генделику, торгуючи не лише наїдками та напоями.

Додати, що крізь це південне містечко Нижній Бото-дайбо, рухалося до святих місць безліч прочан, то ж не дивно, що вона завагоніла.

Від самого народження він вражав сумирністю, покірністю, а, головне, чесністю; знаєте ж, діти, як не вкраде, то збреше, а Демидик був не такий, а навпаки — і сам не крав, й іншим не давав, так, що слава про нього хутко розповсюдилася межи простими людьми. Особливо, коли він трохи зріс і почав рятувати різних котів і кішок од мученицької смерті, знаєте, навколишні дітлахи замість того, аби з’їсти тваринку, піддавали її нещадним тортурам, тривало й подовгу катуючи й розважаючися з того.