Читати книгу - "Нестяма"

— Ану негайно одпустіть кошеня, — наполягав він.

— А то що буде?

Демидій озирався: і дійсно кривдників було значно більше, аніж його самого.

— Краще мене замучайте! — продовжував він.

А що міг запропонувати? Адже подужати їх він не вмів, отож брав знущання на себе і, дивна річ, дітлахи од таких мордувань уже не отримували аніякого задоволення.

Чутка про незвичайного хлопчика хутко досягла Паф-нутія, можновладця, котрий правив усіма цими землями і, як усі правителі, мав ту ж таки саму проблему: його підлеглі, оббираючи населення, нечесно клали до своїх кишень більше, ніж віддавали володарю, й це його дуже непокоїло, адже зловити за руку за таких порядків не вдавалося аніяк.

— Демидію, ти хочеш робити добро для загалу? — викликав він до себе юнака (хлопчина на той час уже доріс юнацтва).

— Так! — запально відповів він, бо відчув, що здобуде в цьому краю посаду, до того ж іще й суспільно-корисну, й нарешті позбавить рідну матір виснажливої роботи. — А в чому полягатимуть мої обов’язки?

— Ти ж знаєш, що в мене безліч доброчинних закладів, і всі вони потребують пильного ока, отож приступай до діла.

Як ніде в світі тут було багацько закритих і огороджених притулків, а також релігійних різних осередків закритого типу, де безліч дітей здобували виховання спасінням, невпинно трудячись, а щоби прибутки не розкрадалися, то йшли на будівництво нових таких закладів, з яких теж слід було збирати надходження.

Отже, Демидій ревно та побожно узявся до праці, дивуючи володаря, адже прибутки хутко перевершили всі сподівання, заклади множилися, мури навколо них вищали, а результативність вихованців невпинно зростала.

Так минуло чимало років, доки Демидій почав замислюватися про характер такої доброчинности.

— Як же це так? — якось зійшло йому на згадку божественне одкровення: — Не доброчинність живить беззахисних, а навпаки — самі вони живлять доброчинність?

Почав він складати різницю й вийшло, що прибутковість така шалена, що підозра закралася в невинну душу. Тим часом мати його вже не могла через старість виконувати своїх виснажливих обов’язків у генделику й через те дуже сумувала:

— А чи знаєш ти, Демидику, скільки незаконнонарод-жених нащадків у твого очільника Пафнутія? — запитала вона якось. — Скільки сиріт наплодив цей доброчинець, користуючись злиденністю краю?

— Ні, мамо, я не замислювався над цим ніколи.

— Так от, щоб ти знав: доброчинність його ніколи не встигала за кількістю байстрят, а за твоєї допомоги він почав іще одержувати од своєї розпусти прибуток. Адже вони тяжко працюють на свого незаконнонародженого татуся чи не цілодобово...

Демидик спантеличився:

— А скажи, мамо, хто є моїм прямим татом? Чомусь ця думка не дає мені спокою, — болісно витиснув він.

Неначе грім поцілив виснажену цю жінку, вона замахала руками, забризкалася сльозами і не відповіла.

В задумі почав жити Демидій, уже улюблена робота не давала йому розради, а лише навпаки, прибутки й видатки стрімко зростали на користь володаря, а не сиріт. З такими сумнівами прийшов він і став перед очі Пафнутія й висловив перед ним свої велії сумніви.

— Ах ти ж гидомирнику! — визвірився той замість співчуття. — Он які ігри проти мене затіяв? Та ти не кращий за всіх моїх верховодів, ті крадуть частинами, а ти — замірився на все?! Ану, відступися!

— Не відступлюся ніколи, — була смиренна відповідь.

— Чому?

— Бо я син своєї матері.

Як почув про неї можновладний Пафнутій, то чомусь зайшовся нечуваною люттю.

А треба сказати, що в нього був свій особистий звіринець, де утримувалися різні люті звірі, отож він із метою виховальною кинув до них Демидія, аби хижаки зґвалтували його за допомогою скотоложества. Та на превеликий подив не лише перехожих, але й можновладця, тварюки анітрохи не збудилися, а навпаки. (Певно, чутка про Демидія, який захищав був породу котячих шляхом самого себе, досягла вже й цього вольєра.) Од чого звірі полягали навколо юнака й заплакали. Озвірілий од цього Пафнутій сам кинувся межи них і почав показувати приклад, ґвалтуючи одне по одному чотириногих, але навіть така запальність не надихнула хижих, здавалося б, звірюк.

Пафнутій тяжко замислився й геть не допускав до себе ні підлеглих, ні вельмож, а замість того почав пригадувати свою молодість, шукаючи там відповіді: а де взявся отакий Демидій, якого він роду-приплоду? Час від часу перед його внутрішнім озвірілим зором поставала чомусь безіменна прислужниця з давнього придорожнього генделика, яка одного випадкового часу, нахилившись, мила там поріг та й припала йому до ока, й і не тільки до ока...

(Тут постає просте питання: а звідкіля міг постати отакий незвичайно дресирований звіринець? Бачицьця, те, що Пафнутієві вихованці по притулках і сектах, можливо, є його байстрятами, іноді позбавляло його спокою, саме тому завів навмисний звіринець, де міг уже безобачно вдовольняти свою хіть. І от на, маєш.)

...Розгнівався він так, що перевершив межу люті й, аби позбавити свою совість сумління, наказав своїм вельможам четвертувати Демидика й ті з радісною ревністю кинулися виконувати — адже цей юнак своєю принциповістю вже давненько муляв їм очі, й не так очі, як кишені. Посіпаки — це тобі не хижі звірі, тому вони не лише четвертували юнака живцем, але й шістнадцятерували. Але й тоді він не відступився. І от ті безвірні