Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Квіти на снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Квіти на снігу"

305
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Квіти на снігу" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 58
Перейти на сторінку:
вбила собі в голову, що має зустріти у своєму ресторані мільйонера, який закохається в неї з першого погляду й запропонує їй руку та серце? Дався їй той мільйонер. Мені здається, що Марта й Михась дуже підходять одне одному. Вона гаряча й гостра на язик, а він терплячий, розважливий, турботливий.

Коли я дивлюся на Михася, то думаю про Женьшеня. Ми з ним також були б гарною парою. Але в нього вже дівчинка, яку йому народила Тонька. А я… Господи, мушу ж я його колись забути!»

«Лорик може гострити свої вставні зубки. Ще трохи – і мене можна буде загризти ними, а тоді вже МУМІЯ виплюне неплатоспроможну рабу Божу Анжелу. На роботу я майже не ходжу. “Майже” тому, що являюся туди тільки на виклик, коли зголоситься якийсь замовник. Більшість часу сиджу на горищі й малюю. Це моє спасіння, моя арт-терапія, мій кайф. Марта каже, що краще б я пішла на базар покрутилася, щось би перепродала, заробила б на кусничок масла до хліба. Але я не можу. Не можу. І перед Мартою совісно…»

«Зателефонував Немо. Каже, є невеличка робота. Ні, ніяких копій. Замок потрібно намалювати. Можна навіть із фотографії перемалювати – він уже вибрав, з якої саме. Звичайнісінька картина в реалістичному стилі. Невелике полотно. Але треба терміново, дуже терміново: він мусить завезти презент одному знайомому. А їхати вже днів за три. То як?

Подумаєш, замок зі світлини перемалювати! Ну посиджу допізна кілька вечорів чи й ніч-другу не посплю. Хай собі людина має той презент, а в мене нарешті щось зашелепає в гаманці. Залишаю Марті про всяк випадок телефон редакції й мчу на всіх парах до галереї. Вона сьогодні порожня: одну виставку розібрали, а наступну ще не відкрили. Оглядаюся, де краще мольберт поставити. Але Немо посміхається: “Малюватимеш у мене вдома. Заодно й побачиш, де я живу”.

Знову сумніваюся. Сумнів переходить у підозру. Переминаюся з ноги на ногу. Отакої! Не подумавши головою, напросилася мишка до кота кумою. Треба відмовитися. Але Немо так щиро сміється: “Думаєш, заманюю тебе у свою спальню? Ні, я б, звичайно, не проти з тобою й до спальні. Але це від тебе залежить. Тільки від тебе. Хіба я на ґвалтівника схожий? Щоб ти ото не вагалась і не позирала на мене так спідлоба, доводжу до твого відома, що я тільки відвезу тебе до себе й одразу поїду з дому. У мене сьогодні в місті ще справ вище голови. Ферштейн?” Я погоджуюся.

Про всяк випадок запам’ятовую дорогу, дивлюся на спідометр «лексуса». Сім із половиною кілометрів від міста західною трасою. Поворот наліво. Пагорб, на ньому криниця з березовим журавлем. Спуск донизу. Високий мур ліворуч. Чорні металеві ворота, що слухняно відчиняються перед автівкою, як паща велетенського звіра, і впускають її у свої володіння. Без пульта звідси не вибратися. Але он праворуч хвіртка художнього литва з якимось грізним ящером, що розчепірив лапи й вишкірив зуби. У разі чого можна спробувати втекти через неї…

За ворітьми панно, викладене кольоровою плиткою, наче величезний килим. Ним автівка підкочується до будинку з чорним дахом і чорними тонованими вікнами. Бр-р-р… Не садиба, а якесь гніздо давнього ящера, що дивним чином зумів вижити, мімікрувати в нових умовах, пристосуватися до них і шкірити тепер на нову епоху свої страшні зубиська. Ворота зачиняються, натомість відчиняються двері гаража в цоколі. Ще мить – і «лексус» опиняється в залитому світлом бункері, оздобленому світло-сірим мармуром. “Наче гробниця Тутанхамона”, – подумала я й аж здригнулася. Просто з гаража дерев’яні сходи ведуть нагору, до помешкання.

– Ну ось моя галерея. Тут і твоїх кілька копій висять, – каже Немо, але в галереї не затримується, хутко, якось аж надто поспішливо проводить мене через неї до сусідньої кімнати.

Та я вже встигла побачити: “Маки” – то не копія. На одному з маків у самому низу я з’єднала дві чорні тичинки тонюсінькою лінією, щоб вийшла велика літера «А», перевернута догори. Анжела. На всіх своїх копіях я залишила такі знаки. Але на цій картині її немає. Отже… Тут оригінал. Треба б подивитися на інші полотна. На ходу проводжу очима по стінах галереї – і раптом у мене підкошуються коліна, я хапаюся за одвірок, притуляюся до нього. Господи…

– Посковзнулася? – сміється Немо й зачиняє двері зали-галереї на ключ. – Тут такий паркет, що можна кататися, як на ковзанці. – Ну ось тобі й майстерня. Це мольберт, це фарби, а це… полотно.

– Полотно? Але на цьому полотні портрет! – здивувалася я.

– А ти на ньому намалюєш замок. Ось цими фарбами. Так-так, акварельними. Бачиш, яка історія, Анжело. Один мій добрий приятель із Польщі розшукав тут своє родове коріння. Знайшовся й портрет його якогось там прапрапра… Але річ у тому, що цього діда чи прадіда (я не запам’ятав, кого саме) ніяк не можна перевезти через кордон до коханого внука чи правнука. Ти ж знаєш, давні картини, які становлять якусь мистецьку цінність… І всяке таке… Ну кому він тут потрібен, цей портрет? Нікому. А там його рідня порошинці не дасть на нього впасти, молитися на нього буде, але… Одне слово, пообіцяв я допомогти приятелеві. А тебе прошу допомогти мені. Ми ж із тобою не перший день знайомі… Правда ж?

Я ще не маю диплома мистецтвознавця. Але не знати, що переді мною Людовик Радзивілл з Олицької колекції… За кого ж він мене має, цей власник чорного будинку з гробницею Тутанхамона?

Нервова дрож пробігає попід шкірою, та я не даю їй вирватися назовні. З мене кепська актриса: ніколи не вміла прикидатися, хоч у дитинстві й дуже любила декламувати на сцені. Але тут у мені невідь-звідки з’являються артистичні здібності.

– Правда ж, – кажу спокійнісінько. – Ці дурні митні закони… Але якщо можна допомогти людині, то чому б не допомогти? Сімейні реліквії – це ж святе.

1 ... 27 28 29 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти на снігу"