Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…

— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.

— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…

Він посміхнувся.

— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…

— Але якщо не загине?…

— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.

Обличчя Плацидії пожвавішало.

— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?

— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.

— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…

Фелікс схилив коліно.

— Що накаже Твоя Вічність?

Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:

— Убий Аеція.

Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.

Відіслала його безмовним рухом руки.

— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.

— Наказую.

Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом:

— До Тебе сьогодні, як завше, возношу найпалкішу молитву свою, Тройце Пренайсвятша, Таємнича, Незбагненна, Всемогуча… Зішли Свою ласку слугині вірній і шанувальниці ревній… Узлий струмінь потіхи на змучене серце… Не відмов… не забороняй… Владико владик… Покірно тебе благаю: як колись Ти страхітливого Олофрена віддав у руки Юдіфі… Гамана — в білі руки Есфірі — так і мені віддай сьогодні, Триєдиний Боже, ненависну голову нікчеми Аеція. Амінь. Амінь. Амінь.

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у вир битви усе нові vexillationes гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих