Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

коней, які військо недавно виривало у селян разом із життям!… Сам Аецій зійшов із коня та з величезним франконським щитом у лівій і довгим аланським списом у правій руці повів до бою першу спішену тисячу вершників. Це були майже самі готи, ветерани з-під знаків Гайна, Сара і Стиліхона. Йшли повільним розміреним кроком, не переймаючись хмарою стріл, якою привітали їх із арбалетів побратими, свояки, кревні, — може, рідні брати й сини… За мить зіткнулися як два могутні германські тури — немов рогами вперлися одні в одних подвійним лісом наконечників списів і, наче ревінням, наповнили небо й землю бойовим криком… таким самим криком!… Тою ж мовою розпаляли їх вожді, та ж молитва спливала з вуст умираючих… Билися мужньо, затято, дико — і дико помирали, одні pro Pace Romana, інші — закладаючи основи майбутньої держави і потуги, яких навіть не передчували…

Десята година. Готам, що б’ються з готами, приходить на допомогу відбірний legio palatina, єдиний у всій Галлії, незрівнянний, коли йдеться про бій у староримському строю. Аецій, який давно вже замінив розбитий спис сокирою, не перестаючи рубати направо й наліво, гукає до Касіодора, що рухається за ним:

— Ще ніколи не було так тяжко… Але ж якраз вчасно…

Золоті орли магістра обох військ виривають у барвистих знаків Балтів спадисту вершину Montis Colubrarii.

4

Єпископ Егзуперанцій насилу зводиться з постелі. Лише тепер Астурій може придивитися до його обличчя: ще зовсім не старого, але схудлого, зжовклого, схорованого.

— Сину мій, — питає єпископ, — ти християнин?

Смагляве обличчя іспанця покривається гарячою хвилею багрянцю.

— Моя matertera maxima віддала життя за Христа на арені під іклами диких бестій! — гукає із запалом та обуренням водночас.

— Бачиш, сину. А ти мені, слузі Христовому, велиш наново Його розпинати…

Астурій відступає на крок. Непевною рукою кладе знак хреста.

— Що ти сказав, святий отче? — каже тремтячими губами.

— Так, сину мій. Хіба ж ти не прийшов до мене, щоб сказати: один із сильних світу цього хоче знищити другого; коли ж се вчинить, ти, слуго Христа, мусиш проклясти пам’ять жертви і закликати до молитов за вбивцю…

Астурій голосно з полегшенням зітхає. А він так перелякався слів єпископа. Усміхається вже майже радісно і наче поблажливо.

— Я негідний судити тебе, святий отче, — каже, — але ж ти зволиш жартувати з найсвятіших слів.

У позначених стражданням очах єпископа відбивається безконечна туга.

— Я не жартую, сину… Хіба ж тебе не вчили, що кожний тяжкий людський гріх — се нова via crucis для Христа? Що вже казати про такий гріх, як убивство…

— Але ж тут і мови немає про вбивство. Йдеться лише про благо держави та про усунення людини, правління якої штовхає імперію в прірву… А якщо загине імперія, то свята Христова віра…

— Думаєш, що теж загине, правда?

— Ні, ні, я так не думаю, апостольський мужу… Але вірю, що коли — хай береже нас від цього Христос — розпадеться чи перетвориться на руїну Sacrum Imperium, для святої релігії, її вірних і Божої Церкви знову настануть такі важкі часи, що насправді гріхом чи шаленством було б вагатися, чи можна, щоб цьому завадити, пожертвувати життям одної людини…

— Сину мій, лише Бог має право розпоряджатися людським життям і лише…

Але Астурій не слухав його і тяг своє:

—… одної людини, до того ж ворога святої релігії та Церкви.

— Я про це не знав, найясніший мужу.

Астурій знову облився багрянцем.

— Ні… лише ясний… clarissimus.., принаймні поки що..

Егзуперанцій не міг стриматися від усмішки.

— Отож, я не знав про це, ясний мужу…

Іспанець глянув на нього з безконечним здивуванням.

— В якому світі ти живеш, святий отче? — скрикнув. — Невже справді не знаєш, що ще за попереднього спільного консулату вічних Августів святий арелатанський єпископ Патрокл так сильно був поранений нікчемним трибуном Барнабом, що невдовзі помер[65]?… Невже не знаєш, хто намовив Барнаба на цей вчинок?

— Знаю.

— Але ж напевне не знаєш, апостольський мужу, що було справжньою причиною смерті твого улюбленця Тита…

— І це знаю, сину мій.

— Знаєш, отче?… знаєш?… і ще й захищаєш убивцю від справедливої кари?…

— Бог його покарає, сину…

— Так, Бог! — із запалом гукнув Астурій. — Бог, який нас покликав, щоб сповнити святі Його вироки. Можеш покликати вігіліїв[66] чи солдат, отче, можеш видати мене на муки, але його це й так не врятує, а ти ж подумай, слуго Христа, чи ти не повинен своєю радою, повагою і молитвами співдіяти з тим, який хоче звільнити світ од ворога віри та Церкви… від убивці Божих слуг…

Змучена голова тяжко опала на схудлі руки.

— Чи ви ніколи не перестанете вплутувати Бога й релігію у свої сварки, пристрасті та ненависті, о сліпці?! Був Іоанн, — то Боніфацій волав: «Безбожний Іоанн! Таємний язичник! Гонитель слуг Божих!» Пізніше ж приходить Фелікс і закликає до помсти: «Боніфацій — облудник… відкритий спокусник… має жінку-аріанку… дитину хрестив у єретичній церкві!» А тепер знову ти зі своїм Аецієм, сину, — хіба ж не те саме чините? роздираєте одіж і кричите: «Фелікс — ворог церкви… Фелікс — убивця священників!» Завтра ж прийде новий і гукне: «Аецій приятелює з поганами… Аецій ні у що не вірить…»

— Ти думаєш про прихильність, якою обдаровував найсвітлішого Аеція король гунів, святий отче? — поспіхом спитав Астурій, насилу приховуючи розгубленість.

— Я нічого не думаю, ясний мужу… не можу думати…

— Що ж я маю сказати найсвітлішому Аецію?

Єпископ якусь мить мовчить. Врешті зводить на Астурія великі палаючі очі і, насилу видобуваючи голос із грудей, каже:

— Скажи найсвітлішому Аецію, що я вже скоро помру і що одною з гризот, які заберу з собою до могили, буде гризота за майбутнє імперії під його правлінням… правлінням людини, що йде до влади через злочин… І ще скажи: коли б з’явився ангел Божий і сказав, що ціною кривди одної людини на