Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

— А чому тут усе фарбують? — домагалась свого Маша.

— Напевно, тут волога місцевість і дерево без фарби псується. А може, у них фарби хоч залийся. До магазину нічого більше не завозять.

Посеред села була розвилка. Стояв дороговказ. І таємниця суцільної пофарбованості відразу розкрилась. Тому що на дороговказі було написано:

«Ракитний лакофарбовий комбінат — 10 км.»

— Зрозуміло? — запитав Стороженко.

— Зрозуміло, — відповіла Філіпенко. — Своїм робітникам фарби продають.

Тут якраз до дерев'яної непробивно синьої зупинки під'їхав вицвілий автобус. Вони сіли і поїхали в село Леонтьєво.

Автобус одразу захитало по всіх ямищах і вибоїнах. Угору і вниз! Просто душу витрушувало! А колгоспники раділи:

— Як гарно у нас дорогу полагодили!

Вони всі були гарні люди, з великими мішками й сумками, всі між собою знайомі по всій довгій дорозі. Вони вельми радісно одне з одним вітались і все-все знали.

— Гляньте, он Марія Кочемасова з чемоданом пішла. Мабуть, посуд здавати. Значить, її син Славко з флоту повернувся.

— А оно головині діти на собаці їздять. Значить, телевізійний майстер із міста сьогодні не приїжджав і всі ми без кіна будемо.

Геологічний Володя Стороженко не витримав і втрутився:

— Дивовижні висновки ви, мамашо, робите. Якщо ваша шановна Марія Кочемасова з чемоданом іде, то це ще не означає, що її син Славко з флоту повернувся. Може, Марія Кочемасова з отим чемоданом іде в «Ремонт галантереї». А може, вона з чемоданом до бібліотеки попрямувала — книжки взяти почитати.

— Та у нас «Ремонту галантереї» зроду-віку не було! — відказували говіркі колгоспниці. — А бібліотеку у нас до Леонтьєво перевели. З чемоданом вона йде посуд здавати, тому що сором'язлива. Не хоче, щоб бачили, що Славко її гуляє. А він, дурень, як приїде, увесь час святкує. І дружків своїх кличе. А прийти з флоту йому вже давно було пора. Він уже два роки як відслужив.

— Допустимо, тітонько, що Славко ваш Кочемасов уже відслужив. А звідки ви про телевізійного майстра знаєте? І про те, що кіна не буде? Мало чого головині діти на собаці їздять!

— А головиних дітей од телевізора не відірвеш. Особливо коли він гарно показує. Адже зараз під час канікул ціла серія іде про іноземного англійського хлопчика Олівера Твіста. Коли діти у дворі на собаці їздять, виходить, телевізор не працює. Отже, він нічого не показує. А не працює він тому, що у нас антена впала колективна, її блискавкою скинуло. Отож, майстер ще не приїхавши.

— Так, — мовив Володя Стороженко, — іноземний англійський сищик Шерлок Холмс — просто велика дитина у порівнянні з мешканцями Вишньоволоцької сільської місцевості.

Коли приїхали у село Леонтьєво, Маша як ступила на дорогу, так за дерево й ухопилась. Захитало її. Вона Володі сказала:

— Зараз ми хутко два джерела обслідуємо, а потім до магазину підемо?

— Ні, — відповідає Володя. — Спершу маємо магазин обслідувати, бо його можуть зачинити. А потім уже до джерел підемо.

Вони зайшли у скляний магазин і заходились його досліджувати. Головним чином Володя Стороженко у своїх дослідженнях на консерви натискав:

— То що у вас, бички в томаті? Дайте нам трохи, банок сорок. Щоб вони у вас тут не залежувались. А це що? Ніби «Сніданок туриста»? Банок двадцять нам для першого разу буде досить. Потішимо своїх хлоп'ят. А то що? Шпроти?.. Дайте, будь ласка, двадцять дві баночки. Найкращі!

— Вам які? — запитала продавщиця. — Латиські чи іспанські?

— А нам все одно! — відповів Володя. — Ми розмовляти з ними не маємо наміру!

— Ви б узяли для ваших хлоп'ят цукерок, — порадила продавщиця. — Побалувати їх.

— Ми боїмося їх зіпсувати, — відповів Володя. — Вони у нас діти без претензій, небалувані.

— То й цукерки такі ж! — сказала продавщиця. — По двадцять копійок за кілограм. Списані.

— Отакої! — подивувався Володя. — Я багато чого в житті бачив, але таких чудових цукерок не стрічав. Вони ж дешевші за картоплю. Дайте мені негайно на цілий карбованець. Тільки загорніть у що-небудь. А то для цього дефіциту у нас місця в рюкзаках не лишилось.

— Я вам ящик дам, — сказала продавщиця. І дістала з-під прилавка якийсь дивовижний ящик. Зроблений із газет. Він увесь виблискував, як полив'яний.

— Та у вас не магазин, — здивувався Володя, — а просто будинок сюрпризів. Звідки у вас такі ящики — з Італії, з Іспанії?

— З нашого лакофарбового комбінату. Це у нас роблять. Беруть газети, ними форму обклеюють і лаком обливають.

— Дайте нам якнайскоріше пару таких ящиків. Ми й речі повкладаємо, і почитаємо заразом. Де тут передовиця — на дні чи в кутку?

Продавщиця насипала їм два ящики цукерок, і, навантажені, вони вийшли на вулицю.

— То що, ми так і підемо навантажені джерела перевіряти? — спитала Маша.

— Ні в якому разі. Ми зараз речі на зберігання здамо.

— У камеру зберігання?

— Звісно, у камеру зберігання.

Володя завернув у найближчу хвіртку і погукав:

— Хазяйко! Хазяйко!

— Чого вам?

— Шановна хазяйко! Можна, ми ці рюкзаки у вас до вечора полежати лишимо?

— Нехай лежать хоч до весни. Що їм станеться! — сердитим голосом мовила хазяйка.

— Спасибі велике. А ще скажіть нам, шановна, де тут у вас джерела цілющі в колгоспі є?

— Які такі джерела?

— З цілющою водою.

— Зроду-віку не було. Ич, що вигадають!

— А просто джерела у вас є? Звичайні джерела?