Читати книгу - "Полуничний сезон"

— А того, хто на підводі, не впізнали?

— Я вже казав нашому дільничному, що не впізнав. Недобачаю я. Хоч кінь, либонь, був лісника Іванченка, того, що на кордоні живе. Білі латки на боках у його коня, а біле я бачу краще.

— Чим же скінчилася їхня зустріч?

— Той, хто їхав, скочив на воза й покотив далі, а той, хто йшов, постояв трохи і почвалав слідом.

— Стасько йшов від села?

— Ага. І підвода теж звідти їхала.

— Їздовий міг вас бачити?

— Може, міг, а може, й ні. Я сидів під дубом, на сонечку, а це навкіс, через дорогу, то, якщо не роздивлятися по боках, міг і не бачити.

— Дякую вам. Масте час, почекайте, ми скоро будемо їхати і вас підвеземо. Заодно й покажете, де бачили Стаська, де він зустрівся з підводою.

— Якщо треба, то можна. Чого там, — вже повернувся, щоб іти і враз згадав: — А знаєте, то таки був лісник. Голос ніби його… З очима в мене погано, а вуха нічого, добре чують.

— І що ж ви почули?

— Щось там таке: чи постріл, чи розстріл. Ще щось про матір кричав. Я, знаєте, не все чув, тільки окремі слова. Як крикне голосніше, то й почую. І не запам'ятовував, бо й пам'ять уже не та. Спитайте мене, що я рано їв, то не скажу.

Те, що старий цього не сказав дільничному і зараз не все домовляв до кінця, у всьому сумнівався, зроджувало до нього недовіру. Чому він такий: когось боїться, не хоче вплутуватися чи й справді до пуття нічого не розібрав? Зрештою, і так можна зрозуміти: хтось залякував Стаська. Тоді для чого: штовхнути чоловіка в петлю і цим самим обрубати кінці, чи спровадити слідство по неправильному шляху? Мабуть, останнє. Для того, щоб відповісти на ці питання, треба найперше дізнатися, як вони зустрілися в лісі: навмисне чи випадково.

— Думаю, нам треба до дрібниць простежити Стаськів шлях із дому до… петлі, — смикнув себе за вус Павло.

Скрипка мовчки кивнув головою.

На дорозі біля мотоцикла на слідчого й інспектора чекав лісник Іванченко.

— Діло у мене до вас є, — одразу й почав. — Син мій двадцять шостого липня бачив Стаська у Кип'ячому. З рушницею там швендяв, а Володя гриби збирав. І худобу бачив.

Скрипка й Турчин перезирнулися. Помовчали.

— І бабу? — глянув на хлопця Павло.

— Ні.

— А тебе?

Хлопець ледь крутнув головою і відвернувся.

— Не знаю…

— А пострілів не чув?

Володя низько опустив голову, здається, і дух затамував.

— Чого ти? — підбадьорив батько. — Скажи як було. І не бійся, міліція нічого лихого тобі не заподіє.

— Не чув.

— Чому не сказав тоді, як ми були у вас?

Хлопець знизав плечима.

— Ви ж про це не питали, — втрутився Іванченко. — А потім він не знав, що то Стасько. А це побачив повішеного та й каже: «Тату, це той дядько, що в Кип'ячому ходив із рушницею». Я й відразу до вас.

— Що ж, дякуємо. Ну, а ви, Іванченко, знали Ярчевського?

— Знав. Зустрічалися з ним у Синявці.

— Коли?

— Недавно. Десь за днів два до вбивства.

— І все?

Лісник замислився лиш на коротку мить.

— Ні. Стрічався ще сьогодні, на цій дорозі. Їду, а він бреде серединою. Я гукаю, щоб звернув, а він нуль уваги. Я розізлився: зупинив коня, зіскочив із воза й до нього. А він п'яний, хоч викрути. Чесно, хотів батогом його огріти… Я, знаєте, сам не штунда, але щоб так набиратися день при дні…

— Ви часто отак через дрібниці нервуєте?

— Трапляється…

— А до чого було у вашій сварці слово «розстріл» чи «постріл»?

Лісник звів брови, затим глянув на сина, що його Турчин одіслав у ліс, аби не чув їхньої розмови.

— Не казав я того…

— А давайте покличемо он того діда, він нагадає.

— Хоч десять кличте… І взагалі, не знаю, чого ви хочете від мене. Я перед вами, як на духу, а ви так і хочете вкусити. Віднині я ні з чим не прийду. Так і знайте. Бо хотів, як краще, а ви… — лісник спересердя махнув рукою.

— Ну, так чи ні — побачимо. А поки що просив би вас далеко не відлучатися.

— Як то, вдома сидіти?

— За межі району.

— Ну й діла, виходить — садовите під домашній арешт. А за що, дозвольте спитати вас?

— Не треба наїжачуватися, Володимире Івановичу, — сказав Скрипка. — Ви ж не хлопчик і знаєте, що воно й до чого. А зараз скажіть ще таке: де ви були сьогодні до того, як на лісовій дорозі стрілися з Ярчевським?

Іванченко зле блиснув сірими очима й відказав різко:

— В Синявці.

— В кого?

— Та в сільмазі був. Купив дві пляшки горілки, а по дорозі додому завернув до діда Гавриленка. Попросив, щоб зробив діжку під огірки. А звідси прямісінько у свій обхід.

— Після Ярчевського ні з ким не зустрічалися?

— В лісі бачив кількох грибників.

— Когось із них знаєте?

— Нікого.

В очах лісника колючилася гостра неприязнь до слідчого й інспектора, і він цього не приховував. Поїхав, не попрощавшись. Скрипка якийсь час дивився на бинду пилюки, що знялася за лісниковим мотоциклом, морщився, потім повернувся до Турчина:

— Нічого не скажеш, фрукт…

— Треба дізнатися, що він робив у Синявці, з ким зустрічався, у