Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Здійснили наліт на 15-й кавалерійський полк, який отаборився в селі Знам’янка. Один ескадрон, який стояв неподалік лісу, відрізали від полку, потім зняли вартових, обеззброїли підрозділи, взяли 75 коней та 85 нових сідел. До Кібця пристало чимало червоноармійців — наступного дня загін уже нараховував 120 кавалеристів…

До кінця листопада 1920 року Хмара і Кібець орудували неподалік Знам’янки — здійснювали диверсії на залізницях, зупиняли потяги, знищували відділи червоноармійців і ЧК. Це підтверджує інформаційне зведення Кременчуцької губернської ЧК від 29 листопада 1920 року: «В Знаменском районе ежедневно появляются бандиты, терроризирующие население и совработников. Работать совершенно нет возможности, так как приходится прятаться очень часто, ввиду налетов… В селе Цыбулево во время проведения-выполнения разверстки бандитами изрублено 4 красноармейца. Из окон домов бандитов все время производилась стрельба. Бандой кавалеристов в 70 чел. разобран путь и перерезан телеграфный провод. По-видимому, это сделала одна из шаек банды Кипчика».[137]

Та на допомогу окупантам насувалася зима. Провести «на партизанці» зиму, та ще й 1920–1921 року, було неможливо. Тож у с. Гутницьке з’їхались на нараду отамани. Були тут Кібець, Загородній, Хмара, Максим Терещенко, Сергій Клепач і командир Дніпровського партизанського загону, колишній старшина Синьої дивізії Армії УНР Баранів. Після суперечки вирішили пробиватися за кордон. Начальником штабу походу було обрано Максима Терещенка, інспектором кавалерії — Сергія Клепача.

Їхали шляхом, що проходив понад залізницею Бобринська — Помічна. Під вечір 3 січня передня стежа повідомила, що назустріч посувається валка. Хмара наказав Кібцеві влаштувати на узліссі засідку.

Передніх півтора десятка вершників Кібець пропустив із миром…

Шквальний вогонь кулеметів і рушниць виявився повною несподіванкою для червоних. Із тих, хто уцілів, небагато намагалися оборонятися. Інші розбігалися, ховалися за насипом по той бік дороги. Микола з козаками вискочив із засідки. У запалі він не помітив, що кілька червоних залягло за горбком. Вони і відкрили несподівано вогонь. «Тієї нещасливої хвилини, — писав Михайло Дорошенко, — ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка-Кібця. Упав із коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України».[138]

Михайло Дорошенко писав, що Кібець держак шаблі затис так, що довелося розгинати по одному кожний палець.

У цьому бою було вбито і командира 14-ї дивізії 1-ї Кінної армії Олександра Пархоменка. Захопили повстанці й «армійську скарбницю» та багато цінних документів. Було це 3 січня 1921 року.[139]

Поклавши Миколу на підводу, на якій ще недавно їхав «ґєрой ґражданской войни» Пархоменко, повстанці поспішно рушили. Їхали цілу ніч, намагаючись вислизнути з небезпечного району. По селах скрізь стояли червоні частини. Перед світанком дісталися в Надлак. Тут і зупинилися. Миколу занесли до школи, замовили у теслярів труну.

«Микола Кібець лежав у сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу. Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України… — такі залишив свідчення Михайло Дорошенко. — По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самотній дзвін. До школи зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку-Кібцю. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові… Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події… Прийнявши повстанців за червоноармійців, вони хотіли переконати організаторів похорону не ховати з попом та хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, поховали їх… і поза церквою».[140]

Миколу винесли зі школи Хмара, Загородній, Залізняк, Михайло Дорошенко (Вернигора) та ще двоє. Вони й стали в почесній варті біля могили. Через плече Пилипа Хмари висіла Миколина кобура. Коли священик закінчив відправу, до козацтва звернувся отаман Хмара:

— Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже легендарною людиною — Миколою Бондаренком. На початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстання. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішності, і до його хитромудрої поведінки… Гадав я, що це такий собі хитрун, а може бути, й підступник. Але згодом переконався, що дуже помилявся. Виявив, що це не хитрун, а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець, а кришталевої чистоти людина, в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного, в якого з покоління в покоління плекалась любов до Батьківщини… Мало тепер роде наша окрадена земля таких синів, як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці… Він завжди передбачливо і всебічно обмірковував свої дії… І завжди нападав. Перемагав, як не силою зброї, то хитрістю і спритом… Його несподівані напади, швидкість дій наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Недарма дали вони йому прізвище — Кібець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з’являвся хтозна- звідкіль і, зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини. Після зведення порахунків із Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину Кібець сказав: «Дякую Тобі, Господи, що намічений план я виконав, тепер я готовий на всі