Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Сни, як відгомін реальності. Іноді вони проектують наші бажання, забігаючи у майбутнє, час від часу грають підсвідомістю у сьогоденні, а іноді й бувають такими, що беруть душу у лещата, заставляючи помирати від страху, повертаючись у минуле.

Подібний сон здолав і Таіру цієї ночі. У цьому маренні, Марах знову стала дев’ятирічною дівчинкою, яка бігла темними коридорами алькасару, серед стін, в яких більше ніколи на відчує себе щасливою та захищеною. Вона, ні на мить не зупинялася, адже за спиною на неї полювала смерть.

Та кровожерлива смерть, що забрала життя її брата та матері, розірвавши їхні тіла на шматки, була повсюди: в закривавлених трупах придворних та слуг; в повітрі, пронизана невідомим смородом гнилі; у несамовитих криках за спиною, які затихали під вереск та рик небачених до цього істот.

Дитяче серце стискалося від страху, а босі ноги, збиті до м’яса, залишали кривавий слід за собою, приманюючи безпощадного ворога, куди б не втекла. На підсвідомому рівні вона тікала туди, де найбільше відчувала захист та підтримку, туди, де на неї завжди чекав її батько: безстрашний та мужній у дитячих очах, той, хто міг захистити її від усього.

Вкладаючи усі дитячі сили, нажахана дівчинка відчинила величезні двері тронної зали, пірнувши в середину, але так і не знайшла того, кого шукала.

- Тату, - через сльози прошепотіла дівчинка, вдивляючись у страхітливі тіні пустого залу, і тільки трон посередині, надавав їй своєрідної підтримки. – Тату, - ще раз, а відповіддю їй стала лише тиша.

Та тиша, була занадто колючою та страхітливою, і дитячі інстинкти спонукали сховатися туди, де вона ховалася кожен раз, коли гралася з батьком в хованки – під тронне крісло, у ногах правителя Овірії. Забившись туди, як загнана тварина, дівчинка заплющила очі та закрила вуха руками, таким чином відганяючи страх, але і це не допомогло.

Звук розбитого скла неочікувано проник в страшну реальність, заставивши дитя стиснути кулачки до хрускоту та підібгати під себе ноги. Десь над головою залопотіли крила і дзвін мечів увірвався з новою силою, голками проникаючи під шкіру, разом із новою хвилею страху, жахаючи маленьке серденько ще більше. 

Той бій, над головою, здавалося, не закінчиться ніколи, але за деякий час все затихло, проникаючи у свідомість невідомим чоловічим голосом та словами, яких не можна було розібрати. Мить, ще одна, і щось важке впало на мармурову підлогу, разом із уламками величної скляної мозаїки, що колись була куполом над троном правителя, а далі чувся лише хрип.

Трон став схованкою та щитом, що взяв на себе всі уламки, зберігаючи дитяче життя під своєю основою, але він не зміг вирвати дитину з жахливої реальності, замінивши картинку на щось менш трагічне. А картина, що відкрилася дитячим очам, була, в прямому сенсі, кривава, адже посеред тронного залу, на білому мармурі, лежав її батько.

Кров, тоненькими цівками витікала з його побитого та порізаного гострим лезом тіла, формуючи багряно червоні калюжі. Грудна клітина ледь підіймалася, а легені до останнього старалися виконувати свою функцію, черпаючи повітря через хрип. 

- Таточку, - ледь пробубоніла дівчинка та покинувши свою схованку, підповзла до тіла на збитих колінах. - Тату, - тремтячими рученятами взялася за закривавлену батьківську руку, не перестаючи лити гіркі сльози, невідомі до сьогодні.

- Виживи, Адель, - захрипів помираючий батько, з останніх сил тримаючись на цьому світі. - Зради усіх нас, виживи, - шепотіли його вуста, прошиваючи цими словами кожну клітинку дитячого організму, що від сьогодні втратив щасливе дитинство.

- Таточку, прошу тебе, - не розуміла дівчинка, від чого так різко змінилося її безхмарне життя, у яке посеред ночі увірвалася смерть, забираючи усіх рідних. - Мені страшно, тату, - билася в істериці, пускаючи слину разом із сльозами.

- Будь сильною, - переборюючи біль, стиснув чоловік руку. – Нахилися, - прохрипів слідом, не в змозі поворухнутися від отриманих смертельних ран, і дитина підкорилася, ще ближче підповзла на колінах та нахилилася, відчувши біля вуха лоскіт переривчастого дихання.

- Кров, від крові моєї, прийми мою силу, - через хрип, шепотів на вухо так, ніби з кожним тим словом, що покидали його тіло, витікало й його життя. - Запалає зірка новим вогнем, породивши величне дитя піднебесної.  

- А-а-а-а! – закричала дівчинка з усієї сили, не спроможна витримати біль, що різко пронизав її тіло палючою енергією, який брав свій початок між лопатками. Мить і все тіло запалало, випалюючи жили з середини та прошиваючи генетичний код заново, зливаючи його з силою, що сотні років переходила від правителя до кровного наступника, подаровану самим імператором піднебесної.

Сон перервався, повертаючи Таіру у реальність. Серце калатало, а тіло палало, ніби щойно заново пережило трагічні моменти дитинства, навічно викарбувавши слова, які не можна було забути: “Виживи, Адель. Заради усіх нас, виживи…”

Від пережитого у вісні, Марах рефлекторно схопилася за грудну клітину, яка відмовлялася дихати на повну та щемила поміж ребрами, але, згодом тіло сіпнулося ще сильніше, відчувши, що на ліжку, поруч неї, лежить щось тепле.

- Що ти тут робиш?!

Очі дівчини розширилися у різкій прогресії, прошиваючи мозок спросоння неочікуваними емоціями. Волосся стало дибки, а роздратування почало підкидати дровець у топку з назвою “Лють”.

- І чого ти така криклива? – на мить прочинивши одне око, запитав Ліам, згодом знову закривши його. – Можна тихіше? – витягнув подушку та накрився нею з головою, на останок кинувши буркітливе: - Дай поспати.

- Взагалі знахабнів?! – вирвалося у Марах зі змішаними нотами в голосі, який згодом змінився на важкий видих прийняття, аби ненароком не покалічити того, кого ще вночі латала, зглянувшись. - Я ж сказала: коли будеш виходити – зачини за собою двері, - висмикнула ту подушку та злобно вдарила нахабу, якого свідомість, підсвідомість та власне тіло вже не сприймали ворогом, адже з інших причин, вона б не спала, як убита, навчена швидко реагувати на небезпеку.