Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Любовні елегії. Мистецтво кохання 📚 - Українською

Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

303
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Любовні елегії. Мистецтво кохання" автора Публій Овідій Назон. Жанр книги: 💛 Інше / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 55
Перейти на сторінку:
весло, раз по раз пірнаючи в воду:

   Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.

Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила:

   Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!

Нащо-бо навколо міст — укріплені вежами мури?

   Нащо вкладаєш до рук братоубивчі мечі?

Море навіщо здалось? Суходолу замало? Рушай же

[50]   В небо — там облаштуй третю посілість собі!

А таки варто туди, де святиню Квірін уже має,

   Лібер, Алкід{129}, а до них — Цезар недавно піднявсь.

Не для посівів — у пошуках золота риємо землю.

   Кров’ю, у лютих боях, воїн майна доробивсь.

Нині убогим до курії зась; усі почесті — в грошах,

   В них і повага судді, й вершника гордість — у них.

Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,

   Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —

Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,

[60]   Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..

Хай би й сабінка сувора була — її, мов рабиню,

   Дома триматиме той, в кого не бракне майна.

То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,

   А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.

О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —

   Кривдно добуте майно хай би на порох зітер!

9

{130}

Раз оплакáли синів мати Мемнона й мати Ахілла,

   Раз уже навіть богинь доля діймає така, —

Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:

   Нині наймення твоє в лад із журбою{131} звучить!

Ось твій обранець, Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —

   Попелом, димом стає у похороннім вогні.

Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає…

   Зламаний лук у руці і без вогню смолоскип.

Глянь лише, як він іде, — додолу крильця, — нещасний,

[10]   Як що є сил раз у раз б’є в голі груди себе?

Як, обважніле од сліз, поспадало на шию волосся,

   Як через схлипи йому з уст добувається плач?

Кажуть, він так побивавсь, коли брата Енея ховали, —

   З дому твого він таким, Юле{132}, виходив тоді.

Смертю Тібулла й Венера сама смутилась не менше,

   Ніж у той день, коли вепр іклом уклав юнака{133}.

Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,

   Дехто гадає, що нам дух божества не чужий.

Що з того? Смерть навісна — й на високе, бач, зазіхає, —

[20]   З темряви тягне й до нас руки захланні свої.

Чим батько-мати, скажи, помогли ісмарійцю Орфею?

   Що з того, що й хижаків піснею він чарував?

Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном

   Плакала ліра лунка десь у дібровах-лісах.

І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,

   Вічно до нього співець буде хилити чоло, —

В темний Аверн і його занурила днина остання,

   Лютого вогнища жар лиш його пісні не зжер.

Трої облога у ній, Пенелопи-жони у ній тканка:

[30]   Що за всю днину натче — нишком розпустить за ніч.

Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —

   Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.

Що ж ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?

   Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?

Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті —

   Вибачте за прямоту! — де справедливі боги?

Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,

   Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.

Ти посвятився пісням? Поглянь-но, що від Тібулла

[40]   Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.

Он похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —

   Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..

Видно, й золочені храми богів зжирав би він легко,

   Раз на блюзнірство таке не завагався піти!

Зріти того не змогла й володáрка святинь еріцинських —

   Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.

Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани

   В землю чужинну лягти у феакійськім краю{134}.

Тут, коли гаснув уже, йому мати закрила застиглі

[50]   Вічі й на прах дорогий склала останні дари.

Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —

   З матір’ю горе важке, розпач ділила вона.

Тут Немесіда була й твоя перша любов… Цілували…

   Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.

Мовила Делія, перша любов: «Щасливішим зі мною

   Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!»

Їй Немесіда: «Навіщо мою ти оплакуєш втрату?

   Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав».

Буде Тібулл в Єлисейських полях, якщо після смерті

[60]   Ми — не одна лише тінь і не одне лиш ім’я!

Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,

   З Кальвом{135}, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!

Вийди ж і ти, раз хибна та вість, що зрадив ти друга,

   Галле, що крові й життя власного не пощадив{136}!

З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, раз тінь — не пусте щось,

   Чесний між чесними, й ти — в їхньому гроні тепер.

Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,

   Хай йому з ласки богів буде легкою земля!

10

З обігом року ізнов Церерине свято наспіло —

   Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна.

У колосковім вінку, золотоволоса Цереро,

   В день свій чому не даєш права на любощі нам?

Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине?

   Рада лиш ти від душі щастю людському, лиш ти.

Не

1 ... 27 28 29 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любовні елегії. Мистецтво кохання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любовні елегії. Мистецтво кохання"