Читати книгу - "Грона гніву"

— Я все думав,— промовив він.— Я все думав, блукаючи між пагорбів, як Христос, коли віддалився в пустелю, аби з’ясувати свої турботи й прикрощі.

— С-славімо Суса Христа! — озвалася бабця, і проповідник подивовано глянув на неї.

— Здається, Ісуса настільки замучили негаразди і Він не розумів, чого все йде не до ладу, що заплутався, як діяти далі. І вирішив тоді: якого дідька! Що тут доброго — крутишся-крутишся, а сенсу нема. Утомився Він, дуже втомився, і духом підупав. І дійшов висновку: та до дідька все це. І пішов до пустелі.

— А-мінь! — пробекала бабця. Уже стільки років вона так заповнювала паузи. І стільки років їй не доводилося слухати казань та з подивом у них вслухатися.

— Не кажу, що я схожий на Ісуса,— провадив далі проповідник.— Але я втомився, як Він, і заплутався, як Він, і пішов до пустелі, як Він, не взявши з собою ні намету, ні речей. Уночі лежу горілиць та дивлюся на зорі, уранці сиджу — дивлюся на сонце; опівдні сиджу на пагорбі й задивляюся на суху землю; а ввечері спостерігаю, як сонце сіда. Іноді почну молитися, як завше робив. Але не міг збагнути, нащо молю Бога. Там були пагорби, і там був я, і більше нікого. Ми були одним. Оце була свята єдність.

— Алилуя! — озвалася бабця й захиталася взад-вперед, намагаючись увійти в екстаз.

— І став я тоді міркувати, але думки в мене були не такі, як завше, а глибші. Думав про те, що в нас усіх була святість, доки ми були одним цілим, була святість, доки жили ми всі разом. Але як хтось вигриз собі шматок, і втік, і бився за маслак, тут святість наша й щезла, нечестивими ми стали. Отакий і вбив нашу святість. Та коли всі разом працювали, не один на іншого, а всі в одному ярмі,— отоді святість була. Потім я міркував над цим, але що таке святість, досі не знаю.— Він замовк, але інші не піднімали голів, бо були навчені, як собаки, випрямлятися на сигнал «амінь».— Я не можу тепер молитись, як раніш. Я радію святості сніданку. Радію тому, що є любов. От і все.— Голови були опущені. Проповідник поглянув присутніх.— Так сніданок охолоне,— сказав він, і тут згадав.

— Амінь,— промовив проповідник, і голови всіх піднялися.

— А-мінь,— сказала бабця й почала снідати, важко пережовуючи просотані шматки перепічок старечими беззубими яснами.

Том їв швидко, а батько відкушував великі шматки. Ніхто ні слова не говорив, не було розмови, доки не скінчили сніданку,— лише чулися хрускіт їжі та сьорбання кави. Мати дивилася на проповідника, доки той їв, і в її погляді читалися допитливість, увага, розуміння. Вона дивилася на Кейсі, ніби то не жива людина, а дух, голос із-під землі.

Чоловіки поїли та відсунули тарілки, допили каву, а потім устали з-за столу. Батько, проповідник, Ной, дідо і Том — усі підійшли до вантажівки, обходячи скидані меблі, дерев’яні ліжка, вітряк, старий плуг. Вони підійшли до машини й зупинилися біля неї. Чоловіки торкнулися нових бортів із соснових дощок.

Том відчинив капот і почав оглядати великий, замащений мастилом мотор, а батько наблизився до сина.

— Твій брат Ел оглядав її,— сказав старий,— перш ніж ми купили. Каже, все гаразд.

— Та що він зна? Малий ще,— відповів Том.

— Він працював на компанію. Водив вантажівку. Дещо зна. Малий, авжеж. Але знається. Двигун розібрати може.

Том спитав:

— А де Ел зараз?

— Ну,— сказав батько,— він зараз, як козел, по селах скаче. Заганяв себе до смерті. Уже шістнадцять стукнуло, то вважає, що дозрів. Лише про дівчат і про двигуни думає. Удома не ночував з тиждень.

Дідо вовтузився з ґудзиками, застібачи синю сорочку під куфайкою. Його пальці торкнулися чогось недоброго, але він не став дошукуватися причини. Пальці старого поповзли вниз, прагнучи пізнати хитросплетіння, як застібати брюки.

— Я був гіршим,— радісно промовив дідо.— Набагато гіршим. Таким жевжиком був. От пригадую, пішли до Саллісо на моління, а я молодим був, трохи старшим, ніж Ел. Він просто малий, теля ще. А я старшим був. І там цілий табір зібрався, людей п’ятсот, а теличок-молодичок, щоб їх покрити,— не злічити.

— Та ви ще отакий джиґун, діду,— сказав Том.

— Ну, атож, атож. Але не такий уже півник, як раніш. От приїду до Каліфорнії, помаранчів наїмся, рватиму їх, коли заманеться. Чи винограду. Ніколи досхочу винограду не їв. Мені отаке гроно з куща подавай, і чавитиму ягоди, і до рота — хай крапає, хай на підборіддя тече.

Том спитав:

— А де дядько Джон? Де Ружа Шаронська? Де Руті й Вінфілд? Про них ніхто й слівцем не згадав.

Батько відповів:

— Ніхто й не питав. Джон подався до Саллісо, узявся добро всіляке продавати: насоси, інструменти, курчат — те, що ми з ферми захопили. А Руті з Вінфілдом забрав із собою. Ще вдосвіта поїхали.

— Сміх, і як це я їх не перестрів? — сказав Том.

— Ну, ти по шосе йшов, так? А вони бічною стежкою, через Кавлінгтон. А Ружа Шаронська, вона з Конні породичалася, там гніздечко звила. Боже мій! Та ти ж і не знаєш, що Ружа Шаронська побралася з Конні Ріверсом. Ти пам’ятаєш Конні. Хороший хлопець. А Ружі Шаронській уже народжувати через три чи п’ять місяців. Щодня гладшає. Хороша на вроду.

— Ісусе! — мовив Том.— Ружа Шаронська була ж пуцьвірінком. А тепер у неї самої дитинка буде. Це ж тре’ — скільки трапилося за чотири роки, як мене не було. А коли ви думаєте податися на Захід, тату?

— Ну, треба розпродати наше майно. Гадав — як Ел повернеться, вивантажить усе та й на машині забере. А мо’, ми могли б завтра рушити або післязавтра. У нас стільки грошей нема, а кажуть, що до Каліфорнії сливе дві тисячі миль. Чим скоріше ми почнемо, тим певніше, що туди дістанемося. Гроші течуть, як вода. А в тебе є?

— Лише кілька доларів. А звідки ви грошей узяли?

— Ну,—