Читати книгу - "Грона гніву"

— Назбирав,— підтвердив дідо.

— Усе зібрали — і вийшло двісті доларів. Сімдесят п’ять за цю вантажівку віддали, а потім з Елом зняли верх, надвоє його розрізали та облаштували авто. Ел збирався полірувати клапани, але був надто заклопотаний, та й зара’ десь вештається. Лишилося в нас півтораста доларів. Покришки дуже старі, ця вантажівка далеко не поїде. Ще є пара запчастин. Доведеться, мабуть, по дорозі докуповувати.

Сонце стояло над головами й палило промінням. Тіні від кузова лягали стовпчиками на землю, а від вантажівки пахло гарячим мастилом, цератою і фарбою. Кілька квочок почеберяло з двору й заховалося від сонця в повітці. У хліву свині лежали, важко дихаючи і привалившись до паркана, де ще був якийсь затінок, і верескливо скаржилися дедалі пронизливіше. Обидва пси розтяглися в червонястій пилюці й важко дихали, висолопивши запорошені язики, з яких крапала слина. Батько насунув капелюха на очі й присів навпочіпки. Наче це сприяло роздумам і спостережливості, він сидів отак і критично оглядав Тома, роздивляючись його новий, але вже приношений кашкет, костюм, нові черевики.

— А ти гроші на цю обновку розтринькав? — спитав він.— Замордуєшся в такій одежі.

— Ні, її там дали,— відповів Том.— Коли я виходив, мені видали.

Він зняв кашкет і якийсь час дивився на нього в захваті, потім витер чоло, хвацько насунув картуза набакир, потягнувши за козирок.

Батько зауважив:

— А нівроку тобі черевики видали.

— Еге,— погодився Джоуд.— Нівроку-то нівроку, але не надто вони годяться, аби в спеку швендяти.

Він присів поряд з батьком.

Ной повільно промовив:

— Мо’, приладнаймо борти, речі завантажимо. Мо’, тоді Ел підійде...

— Я вмію водити машину, якщо тре’,— сказав Том.— Я водив у Макалістері.

— Добре,— відповів батько, і його очі стали вдивлятися в дорогу.— Якщо не помиляюся, це якраз малий додому плуганиться, акурат зара’,— сказав він.— Просто як ганчірка висотана.

Том і проповідник поглянули на дорогу. І бешкетник Ел, помітивши, що його заскочили, розправив плечі й гордовито попрямував подвір’ям, наче півень. Він зухвало наблизився, ще не впізнаючи Тома; а коли впізнав, то замість хвалькуватості в очах засяяли замилування й захоплення, а пиху як рукою зняло. Джинси в Ела були вузькі, підкасані на вісім дюймів, щоб було видно черевики з підборами, а пояс — тридюймовий, з мідними бляшками; та все це, навіть червоні нарукавні пов’язки на блакитній сорочці та зухвало заломлений капелюх, не могло зрівняти Ела з братом, який убив людину, і ніхто цього забути не міг. Ел знав, що навіть сам викликає захоплення серед своїх однолітків, тому що його брат убив людину. Він чув, як подейкували в Саллісо: «Це Ел Джоуд. Його брат прибив хлопця лопатою».

І тепер Ел, смиренно наближаючись, побачив, що його брат не чванько, як гадалося. Ел побачив темні похмурі очі й непорушне, спокійне, жорстке, навчене володіти собою ще у в’язниці обличчя, в якому не виказувалося ні опору, ні плазування перед тюремними наглядачами. Й Ел одразу змінився. Несвідомо він став наслідувати брата, і вродливе обличчя молодшого спохмурніло, а плечі ледь похилилися. Ел навіть не пригадував, яким Том був раніше.

— Здрастуй,— привітався Том.— Ісусе, та ти витягнувсь, як бобове стебло! Я б тебе не впізнав.

Ел, тримаючи руку для вітання, якщо Том захоче потиснути її, усміхнувся. Том простягнув йому руку, рука Ела сіпнулася назустріч. І між братами виникла симпатія.

— Мені казали, ти добре впораєшся з вантажівкою,— сказав Том.

Й Ел, не бажаючи, щоб брат вважав його хвальком, відповів:

— Ні, я до ладу цього не знаю.

— Вештаєшся ото,— сказав батько.— Геть ні на що не годишся. Ну, тобі треба навантажити речі та продати в Саллісо.

Ел глянув на брата.

— А ти хочеш поїхати? — спитав він якомога недбаліше.

— Не можу,— відповів Том.— Мені тре’ тут бути. Ще будемо разом по дорозі.

Ел намагався поставити головне питання, яке його хвилювало:

— Ти... ти втік?.. З тюрми?

— Ні,— відповів Том.— Умовно звільнили достроково.

— А-а...— Ел був трохи розчарований.

Розділ 9

Ось плуг, ось борона — пам’ятаєш, у війну сіяли гірчицю? Пам’ятаю, приїздив до нас один, заохочував вирощувати каучуковий кущ — як його — ґваюлу? Казав, що розбагатіємо. Винеси ці інструменти — отримаємо за них кілька доларів. А заплачено вісімнадцять доларів за рало плюс доставка.

Шори, вози, сівалки, мотики. Принеси їх. Давай сюди. Завантаж у віз. Звезеш до міста. Продай за те, що дадуть. Продай коней і фургон теж. Більш їх не треба.

П’ятдесят центів — замало для хорошого плуга. Сівалка коштувала тридцять вісім доларів. Двох доларів бракує. Не можу ж я тягти це все назад... Ну, бери все і мою злість разом. Бери насос і шори. Бери оброті, хомути, посторонки. Бери червоні скляні підвіси — для начільника, червоні трояндочки скляні. Для мерина купляли. Пам’ятаєш, як він ноги піднімав, коли клусом біг?

Мотлох звалений у дворі. Не можу продати ручний плуг. Металобрухт за п’ятдесят центів. Диски і трактори — ось тепер у ціні.

Ну, беріть усю цю мізерію за п’ять доларів. Ви купуєте не тільки мотлох, ви купуєте життя, яке стало мотлохом. І ще — побачите — ви купуєте злість. Купуєте плуга, який виб’є землю з-під ніг ваших рідних дітей, купуєте зброю і волю, які могли б урятувати вас. П’ять доларів, а не чотири. Не потягну ж я це все назад... добре, беріть за чотири. Але попереджаю: ви купуєте те, що підкосить ваших дітей. А ви цього не побачите. Не зможете побачити. Беріть за чотири. Тепер що там за коней і за фургон? Такі красені-возовики, один в один, однакової масті, як виступають по дорозі, крок у крок. Варто натягнути посторонки — і шенкелі з крижами напружаться, і коні разом виграють. А вранці, як сонце визирне, аж сяють. Дивляться через огорожу, винюхують хазяїна, виглядають його і нашорошують жорсткі вуха, щоб почути, а чуби чорні!