Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

Нова ділянка траси — паршива, і ми відчуваємо кожну ваду дороги. Але швидкість зменшити вже не вийде.

Можливо, вони відстежували маячок через один з телефонів, який тепер валяється в моїй тачці. Але на це сподіватися не варто, і особливо не варто вважати, що вони віддали всі наявні телефони.

Минулого разу мати підіслала окремо ще якогось бритоголового упиря, який зрештою заплутався у власних ногах. Я був дещо ображений. Можливо, він мав убити мене наповал запахом перегару та несвіжим одягом.

Утім, із матір'ю, як у мене, звикаєш бути ображеним. Я не тільки єдина дитина, я досить рано залишився єдиним чоловіком у нашій багатій, але скромній родині. Звісно, вся палка любов моєї матері, яку позаочі називають Піраньєю, дісталася мені.

— Вона від нас не відстане, — повільно вимовляє Настя і продовжує виглядати ту машину, що продовжує тримати дистанцію.

— Відстане трохи пізніше. Ще півкілометра, і ми розвернемося. Будемо до станції їхати з протилежного боку. Але мені все одно треба зазирнути в Житомир.

Настя підозріло мовчить, хоча я все це вивалив спеціально, щоб поспостерігати за реакцією.

Її реакції треба збирати і ретельно сортувати, щоб колекціонувати і класифікувати правильно. Інакше синтезу потім не вийде. Вона хоч і імпульсивна, але хитра дівчина.

— Вибач, — навіть чемно починає вона, — але якщо це твоя... мама, хіба тобі не треба щось із цим зробити?

Яке влучне запитання.

Застиглим поглядом Настя стежить, як стрілка швидкості повзе ще вгору. Урус мчить уперед і стогне, немов у мускул-кара є душа і та реве під капотом. Я трохи зменшую швидкість перед поворотом, і тепер ми поспішаємо в протилежний бік, тільки іншою дорогою.

— Його не видно, — нервово озирається вона, і я легенько шльопаю її по нозі до того, як добрче подумаю про це.

 — Досить, — наказую я. — Це я стежу за дорогою, а ти краще розкажи мені що-небудь.

— Навіщо? — упирається Настя. — Ти на моє запитання навіть не відповів.

Я злегка повертаю екран машини в її бік, щоб відвернути увагу.

— За десять хвилин будемо біля цього каньйону. Я там колись зупинявся. Темно зараз, звісно, не пощастило. Але я дещо покажу тобі. А з цими дебілами я розберуся, не переживай. Про мою матір забудь.

— Каньйону? — слабким голосом перепитує вона. — Вибач, чєл... ти з глузду з'їхав?!!!!

... Чєл?..

Я хто завгодно, але тільки не якійсь "чєл".

— Усе-таки в тебе чудові голосові зв'язки, — усміхаюся я, — Ти вокалом не пробувала займатися?

— Мої вокальні здібності прокидаються в твоїй присутності, — дивним голосом, що зривається, відповідає Настя. І знову озирається.

Я змушую Урус різко з'їхати на узбіччя, а потім знову повертаю його на трасу і набираю швидкість. Настя очікувано скрикує, але тепер уже сидить прямо і струнко.

— Нормальної відповіді від такого, як ти, не дочекаєшся, — практично шепоче вона. — Нам потрібно зачаїтися. У велике місто їхати нерозумно. І десь зупинятися зараз не варто. Ти реально збожеволів.

— Ага, — мимоволі відповідаю я правду і навмисно не реагую, коли Настя пильно розглядає моє обличчя.

Мені потрібно буде заскочити в офіс будь-якого нотаріуса, щоб залишити моїй матері красномовне послання у вигляді кількох документів.

Тому що я щойно вирішив, що керувати сімейним конгломератом я не стану. І що процес викупу команди я заморожу. Я вирішив, що побуду ще один сезон капітаном "Барсів", і змушу Резника вмитися його жалюгідними дріб'язковими скаргами.

Мені це принесе особливе задоволення. Я завжди робив Артуру знижку, особливо через те, що відмовив йому на початку його кар'єри, але тепер мені необхідно поставити його на місце.

Настя все-таки озирається ще раз, коли я завертаю до вершини каньйону, зменшуючи швидкість. Урус злегка муркоче, пожовуючи колесами камінчики сільскої дороги.

— Я візьму пляшку води, а ти візьмеш із собою себе і свою скромність. Рюкзак залиш тут, — досить стерпним тоном кажу я, але цій божевільній знову щось не подобається.

— Це що... каньйон?

Що ж, за лобовим склом усе темно. І за бічними стеклами — теж. Завдяки світлу фар видніється великий знак, на якому чорним по білому написано, що це каньйон.

Це єдина ознака, за якою можна визначити, що саме тут розташований каньйон, але я справді хочу дещо їй показати. І найкраще це робити вночі.

— Ти трохи розпещене дівчисько, я розумію. Резник, напевно, тобі діаманти за четвірки в школі купував, але ти впораєшся, Клеопатро. З моєю щедрою допомогою.

Вона дивиться на мене дивним поглядом, практично не моргаючи. Я готовий заприсягтися, що за склом світлішає, бо вся темрява в окрузі хмарами стягується до її бездонних очей.

Чесно, не можу повірити, що вони з Резником — однієї крові. Вона — феноменальна й неординарна, а він простий як пляжні шльопанці й примітивний як печерний напис.

— Ти не знаєш, за що зараз ставлять "четвірки" у школах, так? — з дивним блиском в очах цікавиться вона. І чомусь притискає рюкзак до себе ближче.

Мені ось це не подобається.

Вона постійно обіймає його, як плюшевого ведмедика, і ще я помітив, що вона його навіть погладжує, ніби ця лілова ганчірка жива.

А якщо ще чесніше, то в мене реально кров закипає від роздратування, коли вона це робить.

— Цей жарт про мій вік трохи затягнувся, ти не знаходиш? — кажу набагато грубішим голосом, ніж розраховував.

Я стежу за рухами її грудини, і прорахувати як саме вона дихає не вдається. У темряві Настя здається блідішою, ніж зазвичай.

— Не знаходжу, — майже безладно вимовляє вона. І раптом простягає палець до екрана автівки. — От якщо ти мене зараз підкинеш до зупинки "Горєлково", то я там дочекаюся поїзда і за півгодини буду в Поясках.

Стискаю кермо міцніше, хоч я вже і повернуся всім корпусом до цієї божевільної.

Є підозра, що вона спеціально мене доводить. Дуже шкода, що це... працює.