Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— Підкину? — знову збирається в мене слина в роті. — У тебе... провал у пам'яті? Нічого не помітила? Ми саме їдемо в твої дорогоцінні Пояски.

— Ні, це в тебе провал у пам'яті! — огризається вона. — І знаєш... знаєш... я тобі вдячна, що ти довіз мене сюди! Тепер я далі сама, от.

Я начебто не рухаюся, а відчуття — немов м'язи верхньої половини тулуба розтягують у сторони. Настя дихає прискорено, просто навпроти мене. Цей ідіотський рюкзак майже зливається з її тілом.

Що це за поворот у настрої?

Через те, що ці виродки її налякали?

— Ти забудеш зараз про те, що сталося, окей? Вони більше тебе не потривожать. Ми доїдемо до Житомира, я займуся цим, а потім ми відразу рвонемо в Пояски. Тобі нічого не загрожує, розумієш?

Що ж, це моя найгірша промова... за все літочислення мого життя. Замість того, щоб непомітно вселити Насті заспокоєння, я просто прямим текстом сказав, що їй потрібно "щось забути".

Ось це майстерність.

Як у мене тільки язик не відсох від рівня тупості?

Я намагаюся розім'яти праве плече, і йду на спробу номер два.

— Окей, я скажу тобі. Людмила Варварук, моя мати, регулярно конфліктує зі мною. Подібне вже траплялося і тому я знаю, що я роблю. До тебе це не буде мати ніякого відношення. Я про це подбаю.

— Ти ось якраз вирішуй свої проблеми, а я ось вирушу туди, куди мені потрібно.

Вона дивиться на всі боки, аби тільки не дивитися на мене.

Я вириваю рюкзак з її хватки, і Настя вперто його захищає. Вона навіть мукає і штовхає коліном моє стегно. Я різко відпускаю рюкзак, щоб законспектувати чергову реакцію.

Її груди здіймаються, а прямий погляд сповнений... образою?

Довге волосся розкидалося просто всюди, і я впевнений, що обличчя зарум'янилося, а ще я був упевнений, що вже зараз цілуватиму її біля каньйону, там, де зоряне небо здається оксамитовим куполом.

Ні чорта я "конспектую", і не аналізую. Тут би просто встигати дивитися.

— У чому раптово проблема? — зривається мій голос.

— Немає проблеми, — занадто швидко каже Настя. — Я передумала. Дякую... за допомогу.

— Я ще нічого не зробив за "дякую", — наполегливо киваю я їй, але щось це не працює.

— Я щойно сказала тобі все! — особливо запекло заявляє Настя. — І якщо не хочеш везти мене до зупинки, я тоді піду.

Є тисячі вдалих і вражаючих слів, що я міг би сказати, але замість цього...

— Ти охреніла, Настя? — остаточно зриваюся я.  — Ти забула, з чого це все почалося? Спочатку ти на трасі стояла, тепер о першій годині ночі по полю підеш?

— Це ти забув, із чого все почалося, — крізь зуби випльовує вона. — Ти... ти накинувся на мене в машині. Ти змусив мене їхати з тобою! А тепер...

— Що тепер? — виривається в мене хрип.

Дивлюся на неї нескінченно, намагаюся всю поглядом охопити.

Це все через поцілунок, так? Дивна поведінка Насті може бути тільки з цим пов'язана. Що за чортівня? Я був упевнений, що вона...

Я навіть згадати ті секунди не можу. Усе перемішано, гормони просто мене оскотинили. Але є щось іще, крім гормонів. Якесь дивне тремтіння, що просочує шкіру по всій довжині й ширині тіла зсередини, і це не відчувається простою фізіологічною реакцією.

Не можу пригадати, як саме ми цілувалися, тому хочеться ще й ще.

Щоб запам'ятати.

Її губи відповідали, адже… Адже точно відповідали, це я точно запам’ятав.

— То що тепер, що? — повторюю я.

— Ти просто граєшся зі мною, — раптово твердим і навіть злим тоном каже Настя. Ніби вона протверезіла. — Як розважульки. Окей, я не ображаюся. Напевно, смішно реально. Тільки мені потрібно в Пояски, зрозуміло?

— Це з чого це ти зробила такі висновки?

Виявляю, що я не витримав і знову рвонув рюкзак на себе тільки, коли Настя намагається його відібрати. Я навіть майже ніжно прихоплюю її за зап'ястя, але вона виривається, і — гальм у мене просто більше не існує.

— На запитання мені відповідай, — гаркаю я. — Раз я такий старший, а ти — молодша.

— Не зобов'язана, — навіть показує ця божевільна мені зуби. — Бай-бай! — і ще тягнеться до дверцят.

Я хапаю її за плечі, і Настя штовхає мене коліном.

— Та можеш не відповідати. Ти звідси не вийдеш, — із задоволенням посміхаюся я.

— Зауваж, ти нічого не опротестував із того... із того, що я сказала!

Шия в мене практично не рухається, можу тільки тендітні плечі в долонях тримати. Її голос тремтить, а в очах видніється щось схоже на злі сльози.

Прихоплюю великими пальцями її щоки, а Настя вперто крутить головою.

Це все-таки через поцілунок. Намагаюся впоратися з гнівом через те, що нерозумно поспішив. Тупиця. Як тут щось прорахувати, вона ж просто... просто... нестерпна!

— Що б ти там не надумала... Ти... Ти… взагалі про що говориш?! Пояснити як доросла людина.

— Ще раз натякнеш, що я якась не "доросла"... У мене немає часу на розважульки, — видавлює Настя крізь зуби.

— Чудово, бо в мене — теж.

Вона вперто відводить погляд, і якби в мене було дві додаткові руки, я б розірвав на шматки цей ідіотський рюкзак, що знаходиться між нами. Але мені залишається лише вперто гладити її обличчя. Гладити ще й обережно — щоб не передавити.

— Відпусти мене, — з якоюсь особливою мстивістю вимагає вона. — Спочатку ти мене повчав, потім змусив переодягатися, потім забрав мої кеди, потім ці люди, ти нічого не кажеш, а п-потім п-поцілував, а потім цей каньйон... В м-мене є справи, тому я йду!

Клянуся — у мене перед очима все стає червоним.

Це все через клятий поцілунок, і потрібно було почекати, але я вже й так чекав!

— Ти нікуди не підеш, — люто шепочу я, наближаючи її обличчя до свого. — Ти тут залишишся, зі мною, як тобі такий варіант?

— Ти мене... утримуєш?!

— Називай як хочеш. Я обіцяв, що відвезу тебе в Пояски? Я обіцяв і я відвезу. Усе!

— Ти не маєш права утримувати мене, — майже по складах продовжує Настя.