Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— Де утримувати? Тут? Коли навколо довбаний каньйон, порожні поля і довбана ніч?

— Я скажу Артуру і...

Я різко відпускаю її, і вона видихає так шумно, що моє серце затискається в одному протяжному ударі, наче вбирає відлуння її видиху. Настя нервово ковтає, коли я дістаю смартфон.

— Дзвонимо Резнику, так?

Я знімаю блокування на смартфоні, а вона вперто підкидає голову:

— Я с-скажу все Артуру, якщо ти подзвониш. Що ти... як ти хотів мене використати.

— Дуже страшно, — нахиляю я голову, — а в чому я хотів тебе використати, можна поцікавитися, щоб я вигадав усі жарти заздалегідь?

— Не розмовляй так зі мною, — майже гарчить Настя. — Я вже все зрозуміла. І жарти ти вже "придумав". Що ти хочеш від мене?!

— Тобі краще не знати, що я хочу, — слова самі по собі вимовляються пошепки.

— Ось! — скрикує вона і змахує рукою. — Як ти... спілкуєшся зі мною?! Ти суцільний маніпулятор. Ти спеціально робиш усілякі... натяки. Я просто якась дурепа для тебе? О... кей. Це не проблема. — Навіть пригладжує вона волосся. — Взагалі не проблема. Просто відчепись від мене.

Я вводжу пароль на телефоні і її переляканий погляд застигає на мерехтливому екрані.

— Гадаю, суцільному маніпулятору варто зателефонувати Резнику, — ціжу я крізь зуби. — Прямо зараз.

— Ти не подзвониш йому, — мотає вона головою. — Щ-що ти можеш сказати?

— Я зателефоную Резнику, — усміхаюся я, — і скажу як є. Скажу, що я забираю тебе собі.

Її пальці стискають складки сукні, а я роблю вигляд, що відкриваю книгу контактів на телефоні. Настя очікувано кидається на мене, і я дозволяю телефону впасти, бо хапаю її за потилицю.

— А ти мене запитати не забув? — гнівається вона не на жарт. Я притискаюся губами до м’якої щоки і до підборіддя, але нахиляю її голову так, щоб дивитися в очі.

— А тебе я потім запитаю. Коли ти прокинешся. Від свого нападу ідіотизму.

Я розрізняю цей момент, цю мить — коли Настя приймає рішення зробити те, що вона збирається зробити.

Вона вся вібрує в моїх руках, і я навіть не докладаю зусиль зупинити її, тому що моє тіло відчувається припаяним до її теплого тіла. І ще тому що це дуже важливо тримати її міцно, бо вона...

... непередбачувана.

Вона плює мені просто в обличчя, і слина стікає прямо в моє око.

На мить Настя сама виглядає переляканою власним вчинком, і я силоміць піднімаю її долоню, щоб змусити все витирати власноруч.

— Зараз витреш до міліметра, — тихо кажу я. — Потренуєшся на майбутнє. Я тебе навчу, — шепочу їй на вухо і вона здригається, — щоденно витирати ще дещо.