Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Олеся

— Якщо ти приїхала просто помовчати, ми могли б зустрітися у кафе, — Віка дивиться на мене крізь свої окуляри та чекає, що я почну говорити.

А я не знаю, що сказати. Навіть не знаю, чому я до неї сьогодні приїхала в офіс, мабуть, мені хотілося з кимось поговорити, тільки особливо говорити нема про що. Все зрозуміло.

— Вчора Матвій знову приїжджав і відмовляв мене від розлучення, — говорю так тихо, наче нас можуть почути. — Або на крайній випадок, залишитися жити в нашому домі.

— Ти відмовилася?

— Так, не хочу нічого, особливо жити там, де кожна дрібниця мені нагадуватиме про те, якими ми колись були щасливими. І знаєш, що найжахливіше? — мало не підстрибую на дивані. — Приїжджає він до мене, дарує подарунки, квіти, просить, а насправді залишається мудаком.

— В якому сенсі? — з нерозумінням цікавиться Вікторія.

Вдихаю більше повітря у легені та думаю, чи варто говорити про це. Мені, якщо чесно, стає так соромно. У мене був гарний чоловік, чудовий шлюб, усі умови для життя, мені всі заздрили. Не те щоб я вихвалялася, просто знала, що самотні жінки поглядали на мого чоловіка, навіть не самотні, і тепер, розлучаючись з ним, мені здається, що всі сміються з мене. Мовляв, бачиш, яке життя несправедливе, одержуй за своє щастя.

— Юлька говорила, що його секретарка досі працює у компанії, — неохоче відповідаю я. Однаково їй розповім, краще це зробити зараз.

— Поводиться, як типовий егоїст, ми з тобою це обговорювали, — відповідає мені Вікторія у своїй професійній манері.

— Мені від цього не легше, Віко, — намагаюся вдихнути повітря, але чомусь різко починає нудити.

— Ти чого? — психолог підсідає до мене. — Тобі погано?

— Твої парфуми сьогодні якісь задушливі, — швидко дихаю, щоб прогнати нудоту.

— Які? Я користуюсь ними вже приблизно рік, — трохи ображено відповідає вона.

— Ні, вибач, щось знову занудило, — виправдовуюсь і про всяк випадок відсуваюсь від неї.

— Коли це почалося?

— Учора на сніданок Рита з Максом смажили яєчню і мене вирвало.

— Ти що, вагітна? — Віка трохи примружується.

Я розумію, що це можливо, але не хочу вірити в це. Знову.

— Ти робила тест? Ходила до лікаря? — запитання посипалися градом.

— Віко, все нормально. Через кілька тижнів мине, як вірус, — ледве стримую сльози, бо це так жорстоко, настільки несправедливо і болісно знову все проходити.

Віка мовчки дивиться на мене, ніби сканує, і, відійшовши убік, наливає мені води.

Випиваю всю склянку одним махом, начебто легше, але однаково нудота залишилася.

— Олесю, — продовжує Вікторія, знову одягнувши окуляри й взявши свій блокнот. — Ми з тобою стільки працювали, щоби ти ставилася до вагітності як до вірусу?

— А що мені залишається робити? — знову стримую сльози.

Мені не хочеться в це вірити, тому що я знаю себе: знову роздивлятимусь речі для малюків, знову відчуватиму надію. Не хочу думати про те, що може ніколи не статися, а зараз все стало складніше, адже в цьому очікуванні та в цих мріях я одна.

— Ти маєш зробити тест. Хочеш я сходжу в аптеку? — очі подруги сяють, вона виглядає щасливішою, ніж я.

— Не треба, я знаю, що вагітна, — і я справді це відчуваю. Мабуть, наша близькість, остання, як я думала, близькість, викликала фурор, і це сталося в мою овуляцію, але сталося не так, як ми зазвичай це робили. Був жорсткий і одночасно дивовижний секс на столі, у моїй студії. Ось так просто.

Я його ненавиділа, він мене трахав і, як би не було смішно, зробив мені знову дитину. Цікаво, якщо все це сталося таким шляхом, то, може, саме цього разу затримається? Може, це саме того разу, коли в мені зародилося життя, щоб врятувати нас, врятувати наш шлюб і мою зацьковану душу?

— Олесю, якщо ти справді вагітна, тобі треба сказати про це Андрію, — Віка дивиться на мене, наче я сама не знаю, що треба робити у таких випадках.

Я сирота, ближчого, ніж чоловік, у мене нікого немає, звісно, про всі свої радощі та негаразди я завжди першому говорила все Андрію, а тепер навіть не знаю, з чого почати і як взагалі з ним говорити на цю тему.

— Він батько твоєї дитини, і я прошу тебе, перестань думати, що це тимчасово.

— Не хочу раніше часу засмучуватися, — ледве чутно шепочу я.

— Що за маячню ти верзеш? Це те, чого ти хочеш найбільше у світі, прислухайся до себе, тільки ти знаєш, що тобі правильно.

І Вікторія має рацію, цього разу я почуваюся інакше, просто боюся подивитися на цю ситуацію під колишнім кутом. Якщо у мене знову станеться викидень, я навіть не знаю, що робитиму. Як мені жити, якщо моє життя зруйнувалося, як картковий будиночок?

— Що тебе турбує? — знову вклинюється Віка зі своїм повчальним поглядом.

— А якщо йому не потрібна вже дитина? Якщо він уже відмовився від цієї ідеї?

— Розв'язуватимеш проблеми в міру надходження. Якщо він добивається того, щоб ти відмовилася від розлучення, отже, кохає тебе. Можливо, він заплутався?