Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— Навіщо зраджувати, коли кохаєш? — щиро дивуюсь я.

— Олесю, я не знаю. Він не мій клієнт, щоб я знала, про що він думає. Їдь до нього і скажи, як є. І бережи себе, не наговорюй. І дуже тебе прошу, будь ласка, не вважай, що ти хвора. Ти ж розумієш, що все йде з голови, ми з тобою так довго працювали не для того, щоби ти зараз все пустила нанівець. Твоє тіло прийме цю дитину як дар і буде її оберігати протягом усієї вагітності.

Через кілька годин я, зробивши двічі тест на вагітність, мчу до Андрія в офіс. Не знаю, що скажу йому, але мені радісно від однієї думки, що, можливо, все буде інакше.

Звісно, до кінця не зрозуміло, чому він не прибрав зі свого життя Вероніку, якщо так сильно не хотів зі мною розлучатися, але це ми обговоримо потім, а поки я повинна сказати чоловікові, що вагітна.

Два тести показали заповітні та бажані дві смужки, і моєму щастю не має межі. Спочатку, зізнаюся, не зраділа, бо навіть не знала, як мені вчинити, але Віка має рацію: я надто цього хотіла, щоб не радіти. Можливо, це прийняття бажаного за дійсне, але я щиро сподіваюся, що це маленьке життя, що росте в мені, скоротить ту емоційну прірву, що виникла між мною та Андрієм останнім часом.

Я була впевненою, що Андрій зрадіє моїй новині. Не скажу, що пробачу йому відразу і швидко, але я працюватиму над цим за умови, що більше ніколи не побачу цю помічницю у стінах нашого життя. Занадто боляче бачити її та розуміти, що моєму чоловікові було з нею добре, нехай і недовго.

Коли доходжу до приймальні, звертаю увагу, що місце Вероніки порожнє, добре, що все-таки звільнив. Подумки тішуся і проходжу далі. Не здамся швидко, але принаймні якщо постаратися, ми зможемо це пережити. Підходжу ближче до кабінету і, трохи віддихавшись від хвилювання, відчиняю двері.

Ось чесно, якби я прокинулася вранці й мені хтось сказав би, що я побачу сьогодні — не повірила б. Це занадто. Емоції переповнювали від радісної та щасливої ​​новини, від тих смужок на маленькому пластику, про довгоочікувану дитину та щасливе життя, яке на мене чекає попереду, а зараз я думаю про те, як запустити собі кулю у бік лоба, щоб ніколи не бачити те, що бачу зараз. Знову. Хіба можна бути такою дурепою, як я, двічі за останній місяць?

У кабінеті мій чоловік сидить у своєму кріслі, а його всюди-пхає-свої-руки-секретарка щось нашіптує йому на вухо. Андрій розслаблений і слухає все, що вона йому каже, а я як ідіотка стою у дверях і спостерігаю за цією картиною.

Яка ж ти брехлива свиня, хотів, щоб я не розлучалася з тобою, а сам сидиш тут, розвісивши вуха, і кайфуєш від того, що ця мимра тобі шепоче? Почуваюся ще гірше, ніж того дня, коли побачила їх у туалеті. Сьогодні це в сто разів болючіше. Безперечно.

Солодка парочка не бачить мене, вони настільки захоплені одне одним, що не помічають нічого навколо, а я впевнена, що дихаю як потяг і це чутно на весь кабінет. Але ні, вони справді нічого не бачать і не чують.

Все, з мене досить. Це остання крапля, більше я ніколи не підпущу до себе цього виродка, навіть страшно подумати, що ще п'ять хвилин тому я вважала, що Андрій був коханням всього мого життя. Ні, це навіть не ревнощі. Це ненависть.

Навіть слова не можу сказати, все у горлі застрягло. Образа, біль, жаль, що повірила, ніби у нас буде шанс на нормальне життя. Ну як тут жити нормально з чоловіком, який попросту патологічний брехун і собака? Бідолаха був настільки обділений жіночою увагою, що кидався на все, що рухається. Як я могла раніше не бачити, що сплю зі зрадником в одному ліжку? Яка ж я ідіотка.