Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чи це людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи це людина"

457
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи це людина" автора Прімо Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 52
Перейти на сторінку:
наслідкове підрядне речення. І гори, коли дивитись на них здалеку… гори… ох, Піколо, Піколо, скажи щось, говори, не давай мені думати про мої гори, які виринали у напівтемряві сутінків, коли я вертався потягом з Мілана до Турина!

Годі, треба продовжувати, про такі речі думаєш, але не говориш. Піколо чекає, дивлячись на мене.

Я б віддав сьогоднішню баланду за те, щоб з’єднати non ne avevo alcuna з фіналом. Намагаюсь відтворити це через рими, заплющую очі, кусаю пальці; але все марно, далі — тиша. У голові мені танцюють інші рядки: «…la terra lagrimosa diede vento…»  [56] — ні, це щось інше. Вже пізно, пізно, ми доходимо до кухні, треба закінчувати:

Tre volte il fe’ girar con tutte l’acque,

Alla quarta levar la poppa in suso

E la prora ire in giú, come altrui piacque… [57]

Затримую Піколо, конче необхідно, щоб він почув, він обов’язково мусить зрозуміти оце — come altrui piacque — «так Хтось велів» — поки ще не пізно, завтра він чи я можемо загинути або ніколи більше не побачитись, я мушу йому це сказати, пояснити все про Середньовіччя, роз’яснити цей такий природний для людини, необхідний, а все ж неочікуваний анахронізм, і ще дещо, щось грандіозне, що я сам лиш тепер збагнув у хвилинному осяянні — може, якраз у цьому криється причина нашої долі, нашого перебування нині тут…

Ми вже стоїмо в черзі по баланду, посеред брудної і обдертої юрми «юшконосів» з інших команд. За спиною в нас юрмляться ті, хто прийшов пізніше. «Kraut und Rüben?» — «Kraut und Rüben». — Офіційно оголошують, що нині маємо юшку з капусти і ріпи: «Choux et navets». — «Kaposzta és répak».

Infin che ’l mar fu sopra noi rinchiuso. [58]

Події літа

Цілу весну прибували транспорти з Угорщини; кожен другий в’язень був угорець, і угорська стала другою, після їдишу, мовою концтабору.

У місяці серпні 1944 року ми, прибулі сюди п’ять місяців тому, вважалися вже старожилами. Як старожили, ми, члени команди 98, не здивувалися, що дані нам обіцянки і складений іспит з хімії не мали жодних наслідків — ми не здивувалися, ані не надто засмутилися; фактично всі ми певною мірою боялися змін — «Кожна зміна веде до гіршого», твердила одна з табірних приповідок. Загалом досвід вже безліч разів показував нам марність будь-яких передбачень — навіщо мучитися, передбачаючи майбутнє, якщо ніякий наш вчинок, ніяке слово не зможе його хоч мінімально змінити? Ми стали вже бувалими гефтлінгами — наша мудрість полягала в тому, щоб «не намагатись зрозуміти», не уявляти собі майбутнього, не терзатися, вгадуючи, як і коли все закінчиться, не ставити запитань ні іншим, ні собі.

Ми зберігали спогади про попереднє життя, але вони були туманними і далекими, а тому надзвичайно солодкими й смутними, якими є для кожного спогади про раннє дитинство і про все те, що скінчилося; і для кожного з нас момент прибуття в концтабір лежав у корені зовсім іншої вервечки спогадів, суворі ці спогади були близько і підтверджувались теперішнім досвідом, немов рани, які щодня відкриваються знов.

Принесені з фабрики новини про висадку союзників у Нормандії, про наступ росіян і про невдалий замах на Гітлера спричинили хвилі сподівань, бурхливі, але ефемерні. Кожен відчував, як з дня на день тануть його сили, як розчиняється воля до життя, як затуманюється розум; Нормандія і Росія були так далеко, а зима так близько; голод і розпач були такі конкретні, а все решта таке нереальне, що здавалось неможливим, що справді існує якийсь інший світ й інший час, крім цього нашого загрузлого в багні світу та нашого безплідного, застиглого часу, кінець якого ми вже були неспроможні собі уявити.

Для живих людей одиниці часу завжди мають певну вартість, яка є тим більшою, чим вищими є внутрішні ресурси того, хто його переживає; але для нас години, дні і місяці завжди занадто ліниво і повільно переливалися з майбутнього у минуле, мов нікчемна і нікому не потрібна матерія, якої ми намагалися якнайшвидше позбутися.

Час, коли яскраві, наповнені, неповторні дні минали один за одним, скінчився; перед нами, мов нездоланна перешкода, лежало сіре і нерозбірливе майбутнє. Для нас історія зупинилася.

Проте у серпні 1944 року почалися бомбардування Верхньої Сілезії, які тривали, нерегулярно припиняючись і знов відновлюючись, протягом цілого літа і осені аж до остаточної кризи.

Страхітливо злагоджена робота зі спорудження Буни різко зупинилась, а коли відновилась, то це були вже лиш судомні потуги, скажені і розрізнені. Дату початку виробництва синтетичного каучуку, яка у серпні вже здавалася близькою, поступово відкладали, і врешті німці взагалі перестали про це говорити.

Будівельні роботи припинилися; усі сили незліченного тлуму невільників були спрямовані на інші цілі, бунтівничі настрої та пасивна ворожість серед них зростали. Після кожного нальоту з’являлись нові руйнування, які треба було відбудувати; складне обладнання, яке ще кілька днів тому з таким трудом налагодили, довелося демонтувати і вивезти; нашвидкуруч споруджувалися бомбосховища і загородження, які, за іронією долі, при найближчому випробуванні виявлялися непридатними і зайвими.

Раніше ми думали, що будь-що краще, ніж монотонність одноманітних, невблаганно довгих днів, систематична і впорядкована безпросвітність спорудження Буни; але нам довелося змінити думку, коли Буна стала розпадатися, немов під ударом прокляття, яке поширилося і на нас. Ми мусили пітніти посеред пилюки і палаючих руїн, тремтіти, мов тварини, притиснувшись до землі, щоб уникнути люті літаків; у довгі і вітряні вечори польського літа ми поверталися у табір, розбиті втомою і висушені спрагою, і заставали його в сум’ятті — не було води, щоб напитися і помитися, не було баланди для порожніх шлунків, не було світла, щоб захистити шматок хліба одного від голоду другого і щоб вранці знайти взуття та одяг у темному, верескливому пеклі блоку.

У Буні скаженіли цивільні німці, охоплені шалом людини, яка прокидається після довгого сну про своє панування, бачить свій крах і не може зрозуміти його причин. Табірні райхсдойчі, включно з політичними, у пору небезпеки знов відчули поклик крові і землі. Це нове явище звело плетиво протистоянь і непорозумінь до його первісних елементів і по-новому поділило табір: політичні разом із зеленими трикутниками та есесівцями бачили —

1 ... 28 29 30 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи це людина"