Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Ти казав, він глухонімий?

— Глухий.

— Ну, а коли глухий, як він може почути?

— Мосе-друзяко, ох і нетямущий ти, нічого не зрозумів, а пояснювати все з початку мені ліньки! — Сетура розсердивcя.— Поживеш тут зиму, приглянешся, сам побачиш, що до чого.

Дата підморгнув мені.

— Не треба турбуватися, Архипе-батоно! — заквапивсь я.— Ми й так тобі вдячні. Може, нам слід відпочити, а вже по тому ще побалакаємо.

— Та, мабуть, і справді, батоно, відпочиньте, а за вечерею я вам іще дещо розкажу,— пообіцяв Сетура.

Ми повернулися. Не знаю, як у Дати, а в мене в голові тисячі цвіркунів цвірчали, і кожен — на свій лад.

— Обід вам Топана принесе,— гукнув нам навздогін Сетура.

Ми йшли мовчки. У горлі зашерхло — добре, що трапилося по дорозі джерело.

Ми промочили горло, і Дата спитав:

— Що робитимемо, Мосе? Залишимося тут чи подамося ще кудись?

Абрагові кращого місця не знайти! І чого йти звідси? Поліція в ці забуті богом місця не добереться. Хазяїн не обділяє нас ні хлібом, ні дахом над головою, ні спокоєм. Що нам?

— Чого йти кудись в інше місце, Дато-батоно?

— Не можу бачити ні цього чоловіка, ні його людей,— сказав Дата.— Я себе знаю. На себе лихо накличу й другому зла нароблю. Цього так і жди, не вперше. Прожив я не так і багато, але світу побачив, обходив і об’їздив уздовж і впоперек, а такого дракона не бачив. Та що бачити — чувати не чував і читати не читав!

Я заходився сперечатись. Шкоди нам від Архипа чи як там його — ніякої, а якщо й буде, хіба важко нам відправити його на той світ?!

— Дато-батоно, яке наше діло, що там витворяє із своїми людьми Сетура? — пробував я умовити друга.— Звичайно, зло чинить, та коли всі ці холуї гнів божий за милість вважають, хіба Сетура винен? Ця потолоч ще й гіршого заслуговує! Піти рабами до Какошки Табагарі? Подобається їм бути рабами — от і все. Що, хтось тримає їх тут? Давай так домовимося: тільки нас зачеплять, хоч би хто, ми обох цих пройдисвітів на мотузочок через гілляку, сюди Сетуру, туди Табагарі,— і доганяй вітра в полі.

— Гаразд, нехай буде на твоє,— мовив Дата.— Посеред зими міняти місце не дуже мені й кортить.

Ідемо далі.

Втікачеві ходити дорогами й стежками заказано. Забути про це треба. Втікач мусить ходити так, щоб дорогу чи стежку згори бачити. Розумієш, про що я кажу? Згори! Отак і йшли ми лісом, тримаючись далі від дороги. Раптом Дата зупинився й почав пильно дивитися в глиб міжгір’я.

— Мосе-батоно, бачиш, що ген там у кущах діється?

Придививсь і я.

— Нібито діти чи то у війну, чи в розбійників граються. І чимало їх. З луками й стрілами.

— Душ сорок-п’ятдесят буде.

— А буде.

— Хотів би я знати, звідки в цієї жменьки нещасних людей стільки нащадків!

— Від бога, Дато-батоно, господь для злидарів дітворні не шкодує, ти сам це знаєш.

Якусь хвильку Дата помовчав І сказав:

— Ходити мостами нам не можна. Давай обминемо.

Обминули ми місток і пішли вгору. Косогір був досить-таки крутий. Міст залишився од нас по праву руку кроків, може, за двісті-триста. Ми здолали вже половину схилу. Аж ось чуємо... співають. З того боку, де міст.

— Та то ж ті, що там коло місточка,— сказав я.

— Ти про дітлахів кажеш?

— Еге.

Дата Туташхіа засміявся:

— Краще я помовчу. Може, мені все вчулося і я пальцем влучив у небо? Одно скажу: дай нам, боже, добратися благополучно до Топани. Не розумієш? Потім зрозумієш.

Потім, то й потім. Тільки точить мене якийсь хробак і не дає спокою.

— З чого ти смієшся, скажи, може, І я з тобою посміюся!

Бачить Дата, що я ніби образився, та й каже:

— Коло мосту зараз лише двоє чи троє хлопчиків,— ото вони й співають, щоб нашу увагу привернути. А всі інші в засідці на нас чекають. Ось-ось вискочать, побачиш.

Датині слова ще як слід не дійшли до мене, а біля самісінького вуха в мене пролунав дикий крик, та такий — аж мене в дрож кинуло, і хмара дрючків та стріл полетіла на нас. Репетували кругом так, що якби й небеса розверзлися, і то не помітив би. Ошелешений, я не міг зрушити з місця, поки камінь завбільшки з кулак не звернув мені вилицю. Дата кинувся тікати вниз... От уже не думав, що доведеться побачити Дату Туташхіа таким переляканим. Утік і не оглянувся. Накинулася на мене вся ота орава дітлахів, посипались невідь-звідки — як та саранча.

«Біда, Мосе Замтарадзе, тримайся!» — подумав я собі. Вихопив револьвера з-за пазухи і вистрілив. Тільки раз і вистрілив, а вистачило на всіх: одні зразу ж одбігли, інші, покидавши каміння, зупинилися мов укопані, стоять, пороззявлявши роти, бліді як смерть.

— Ніхто ані з місця, а то всіх перестріляю, по одному переб’ю, шакалячі виплодки! — крикнув я про всяк випадок.

— Мосе, отямся, не бери на душу гріха дітовбивства, не гніви бога!..— долинув знизу голос Туташхіа.

— Чого їм треба, щоб вони пропали? — крикнув я, але у відповідь почув голосний сміх Туташхіа.

— Хто ви такі, бісенята, і чого вам треба? — спитав я тих дітей.

Ані слова. Стоять, понадувалися, губенята стиснуті.

Дата Туташхіа виліз з яру й каже:

— Воші ж дикуни. Чужої людини не бачили, та не тільки людини. Покажи їм паровоз або карету — камінням закидають. З отакими дітлахами та ще з жінками ворогові не побажаю зустрітися. Ти сховав би револьвера — стріляти не доведеться...

— Ти що, з глузду з’їхав, Дато-батоно? Ці щенята мало не загризли нас. Та я їх усіх у миг ока... на той світ відправлю. Іншим не закортить! Перестріляю всіх! Щоб на мене та руку підняти, такий чоловік у Грузії ще не народився!..

Леле моя рідна, на кого вони були схожі! Обірвані, брудні, самі кістки стирчать. Бачив я лисиць у клітках — отакий самий хижий і гострий погляд був і в тих дітлахів.

— Не бійтеся, діти! — почув я дівчачий голос. Нівроку — дівчинка! У таких дівчаток у наших краях уже троє бігають і четвертого ждуть.— Ми — діти.