Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Остання тиха ніч у селищі.

РОЗДІЛ 18

Це не кінець

Рік 2023

Комісар Кшиштоф Подима дивився на свого старшого колегу, щоправда, пенсіонера, але до біса гарного слідчого, і думав, чим закінчиться його власна кар’єра в поліції. Чи захоче він ганятися за вбивцями і розгадувати головоломки до останнього дня? Або, може, встрибне на якийсь пост, буде ходити у відпрасованому мундирі та тиснути потрібним людям руки замість того, щоб одягати на них наручники? Може, колись його покличуть на такі розмови, розкопуючи якусь справу багаторічної давнини, бо часи змінилися і деякі речі потребують нового погляду?

– Мене хвилюють два питання, – нарешті сказав він.

– Ну, прошу їх задати, – відповів Ян Ришь з посмішкою, наче мріяв ні про що інше, як задовольнити цікавість двох офіцерів із "Архівів Х".

– Ви хоч на мить повірили в цього демона?

Старий поліцейський продовжував усміхатися, ніби очікував, що таке запитання рано чи пізно прозвучить.

– Непросто буде на це відповісти, – відповів він. – Я пам’ятаю події, але власні відчуття - вже не дуже. Але ж тут справа у інших проблемах.

– Яких?

– За стільки років служби я стикався з кількома подіями, які не можна було пояснити раціонально. Будинки, в яких кожен мешканець покінчив життя самогубством, навіть не знаючи попередніх власників, автокатастрофи, під час яких водій клявся, що бачив якусь постать на дорозі, хоча поле навколо було порожнім. Ви ж знаєте, як воно буває.

– Знаємо.

Вони хором кивнули. Що ж, кожен у своїй роботі протягом стількох років стикався з чимось, що важко було пояснити раціонально.

– Один раз тіло мені указав ясновидець, і це не так, що бабця надвоє ворожила. За його словами, тіло знаходилося прямо в дощовій каналізації біля старої насосної станції. І воно там було.

– Всім тим дивакам я не вірю, – сказав Подима. – Вибачте, але такої точної вказівки мені ще не траплялось, а родини надивляться нісенітницю по телевізору, начитаються бульварної преси і перше, що роблять, біжать до ясновидиці вказати на зниклу людину чи тіло. Це марна трата часу і ресурсів, а найстрашніше, коли такий ідіот каже тобі, що бачить тіло біля водойми, це вже тиск, щоб шукати його там, і родина не здається. Двадцять перше століття, а забобони як у середньовіччі.

- Згоден. – кивнув Ришь. – Тому я кажу, що у мене лише одного разу було, що тип вказав точне місце, але цього поодинокого випадку було достатньо, щоб змусити мене запитати себе про речі, які кидають виклик раціональному мисленню. Ну, ось як я маю дивитися на цю справу. Я тоді не вірив ні в яких демонів, так мені видавалося. Привиди і упирі не схильні нападати на молодих дівчат і душити їх лапами, відбитки яких досить схожі на наші людські.

– Це так, – підтвердив Сукєнник.

– І ця позиція залишалася в моїй свідомості надовго, але кожна крихітна подія, яку ми не могли чітко описати в протоколах, виносила піщинку з основи мого сприйняття світу. Ви розумієте?

– Тобто сьогодні ви вважаєте, що це могла бути Мара, як стверджували деякі мешканці? – запитав Подима, але в його голосі не було глузування чи неповаги.

– Ні, – твердо відповів Ришь. – Але траплялися й такі речі, які важко було кудись занести. До цього ми ще дійдемо.

– Звичайно, – відповів Сукєнник.

– Вбивала людина, це точно. – Ришь з тугою подивився на коробку з пончиками, він хотів би з’їсти ще один. – Але, можливо, там, у повітрі, було щось невловиме, але зле.

Двоє офіцерів глянули один на одного, але на вустах жодного з них не було навіть натяку на заблукану посмішку. Кожен поліцейський після кількох років служби вже усвідомив, що таке поняття як "зло" існує.

– Друге запитання, пане комісаре, – сказав Ришь Подимі, порушуючи мовчанку.

– Що? – відповів другий, примруживши очі.

– Пан згадував, що вас хвилюють два питання, – пояснив пенсіонер. – Перше було про мою віру в надприродне, а друге?

– О так. – Комісар кивнув. – Гадаю, це більш приватне, так, окрім справи. Звичайно, якщо ви не хочете відповідати, я зрозумію.

Цього разу Ришь кивнув, показуючи, що приймає умови.

– Чому пан не пішов на підвищення, а закінчив кар’єру в званні надкомісара?

– Ви не перший запитуєте, – миттєво відповів старий міліціонер. – І пояснення цього питання дуже просте, воно не оповите жодною таємницею. Я почав служити за часів комунізму, і ви знаєте, що на папері це виглядає погано.

– Але багатьом поліцейським це не завадило в кар’єрі, – вставив Сукєннік.

- Правильно. Я також пройшов верифікацію, коли Громадянську міліцію трансформували в Поліцію. На щастя, мене ніколи не доручали політичних справ, і це було кінцем для багатьох колег. Господи, тоді у всіх штани тряслися. Ну, розумієте, одного разу ви стаєте важливою людиною у своєму місті, у вас є кілька інформаторів, кілька місцевих головорізів далеко вас обходять, а як наступите на п’яти десятку інших, і лише ваш жетон зупиняє їх від бажання помститися. Це дуже чутлива екосистема, частиною якої є поліцейський. І раптом виявляється, що вас звільняють через те, що десять років тому вам дали завдання провести обшук у будинку опозиціонера. Ви його затримали, а у відділку хтось вдарив нещасного дубинкою. Форма залишається в шафі, ти віддаєш жетон начальнику і стаєш звичайним Ковальським, якого кожен може безкарно вбити, налякати його дітей чи зґвалтувати дружину, просто так, на знак помсти за боротьбу зі злочинністю.

– Я перевірив вашу справу, і в ній є протокол з верифікації, ви пройшли її без проблем, – сказав Подима.

- Вірно, - кивнув у відповідь Ришь. – На жаль, хтось інший, пов’язаний зі справою, завдав мені великих неприємностей. Дядько першої жертви, Анулі. Він був дипломатом у Радянському Союзі, і так склалося, що залишився на своїй посаді після політичних змін. Одного разу ми зустрілися на поліцейському святі, і він сказав, що це я винен, що досі не знайшли виконавця вбивства його племінниці, а її мати, а його сестра, покінчила життя самогубством.

– О! – здивувався Сукєнник. – Ми про це не знали.

– Та й звідкіля, – відповів Ришь. – Прокурор розслідував її смерть, але причетність третіх осіб виключив.

– Як вона покінчила з собою? – спитав Подима.

– Криниця, – відповів Ришь. – Хоча після цих подій її закопали, але вона залишилася в центрі селища як елемент