Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Можна сказати, що це чергова жертва цих подій, – сказав Подима.

– Так, без сумніву, – погодився Ришь. – Тим більше, що Ануля була першою, і якщо хтось думав, що це кінець, то сильно помилявся. Це був лише початок.

РОЗДІЛ 19

Кохання

Рік 1978

Майже цілий день я сидів над зошитом Анулі, але користі з цього не було. Примітки з занять, каракулі та сердечка навколо літери "А". Я починав упевнюватися, що таким чином вона обожнювала не свого таємного нареченого, а майбутнього сина. Йшлося точно не про Анджейка, який зараз сидів у своїй хатині під замком й чекав на подальший розвиток подій, чітко окреслений дядьком Янеком.

– Твій батько, мабуть, приведе до нас військових, які продиратимуться крізь сніг, вони, мабуть, уже в дорозі, – пояснив він. – Я передбачаю, що вони повинні відкопувати Вники, а Барцинек вже точно повернувся до нормального стану.

– І що далі?

– Ну що ж, хоча Анджєєк, на мою думку, і невинний, його доведеться помістити в тимчасовому арешті і передати прокурору. Там з нього знімуть звинувачення, і коли він повернеться, ніхто не матиме права його ні в чому звинувачувати.

– А як щодо справжнього вбивці? – запитав я, думаючи, чи справді вони знімуть з Анджейка звинувачення.

Янек розповів, що інформація про вагітність стала для водія таким шоком, що він знепритомнів. Не дивлячись на те, що він звинувачував себе, він запевняв, що Ануля не мала коханця і що вона не могла бути вагітною, оскільки вони не мали статевих стосунків, тому що чекали до весілля. Зрештою, він не повірив, але побачити на власні очі не міг, бо ніхто в селищі не міг побачити тіло. Над покійницею відбувалося постійне чування, горіли свічки та читалися молитви. Янек лише попросив, щоб у кімнаті було прохолодно і щоб ніхто тіло не обмивав.

– Огляд тіла дівчини нам дуже допоможе, – відповів Янек. – Можливо, злочинець залишив відбитки пальців, хто знає. Як тільки прибудуть військові, я попрошу зв’язатися з командуванням в Єлєній Гурі, і ми негайно отримаємо транспорт.

– Будемо мати надію, що батько скоро їх зустріне.

– Мені не подобаються ситуації, коли надія – це єдине, на що ми можемо розраховувати, – сказав Янек. – Поки що чекаємо, бо що ще робити?

Ми тоді ще не знали, що сніг, що сягав підвіконь хат, покриває не лише Єлєньогурську Котловину, що траплялося щороку, а часто й по кілька разів на рік, а й всю країну. Зима паралізувала Польщу вздовж і впоперек, зупинила життя майже всіх людей, і ні в кого не було думки дійти до нашого селища на край світу. У містах і в провінції панували сильні морози, розривав теплоцентралі, обривав високовольтні дроти, спричиняв аварії та забирав життя тих, хто не встиг вчасно сховатися у своїх домівках. Польща боролася за життя своїх громадян і поки що програвала з розгромним рахунком.

Я відклав блокнот і ще раз подивився в дзеркало. Сорочка з комірчиком душила, але сьогодні не годилося виглядати погано, адже я йшов до Аліції на обід і збирався просити у її батьків руки коханої. Я відчував жахливий страх перед сценою, отримане від бабусі колечко ковзало в моїх спітнілих долонях, але я протирав його ганчіркою, щоб золото гарно сяяло, і час від часу перевіряв, чи знаходиться воно в кишені штанів. Для її матері в мене була коробочка шоколадних цукерок Веделя[17], яку мені вдалося купити на ринку в Старій Камениці, а для тата – коньяк, який мені дістав Вєсєк. Озброївшись таким чином, я глибоко вдихнув і попрямував до дому своєї обраниці.

Прогулянка темним селищем трохи нагадала мені наші нічні походи в пошуках винуватця таємничого виття, але сьогодні навіть якби ціле стадо демонів стало на моєму шляху, і я б їх не боявся. Мій страх цілком належав запланованій на той вечір зустрічі.

Не буду вдаватися в подробиці, тому що немає сенсу розповідати про те, як я пітнів весь вечір, жахаючись ідеї відмови, хоча це був досить нереальний варіант. Яке вам діло до того, що я з нервів пролив на себе компот і, намагаючись відтерти коричневу пляму, додав трохи білого з овочевого салату. Але я міг би довго розповідати про очі моєї коханої, сповнені сміху і життя, коли я став перед нею на коліна з каблучкою, її щиру і широку посмішку, сльози її матері та схвальне муркотіння її батька. Так, я міг би говорити про це довго, але ви, напевно, теж не побажаєте цього чути.

Я не пішов до сараю старого Брися, сидів у Аліції допізна, вона дивилася на свою руку, прикрашену цінним колечком, а я вбирав її запах. А за кілька будинків одна дівчина лежала на столі, щастя втекло від неї, як побитий пес, а друга тут переживала один із найпрекрасніших днів свого життя. Може, це було теж саме щастя, звідти пішло і сюди заблукало? Може, є межа радості в усьому світі, і коли один починає радіти, другий починає плакати?

Але сьогодні щастя сиділо вдома у Аліції і не думало про те, щоб тинятися по селу і переслідувати інших. Йому тут було добре, може, воно і знало про самотню дівчину, яка під примарним покровом ночі викрадається з дому, може, відчувало, що буде їй сьогодні потрібне, а може, навпаки, воно було упевнене, що нічого не зробить.

.

***

Івона крокувала обережно, мабуть, через хрускіт снігу під черевиками, перетвореного сильним морозом на скрипучого зрадника, що порушує глибоку тишу ночі, не даючи їй безшумно рухатися селищем. Мабуть, усі мали б спати, може, в хаті Анулі ще тривала молитва, а решта мали б перевертатися під товстими піринами.

Але не вона, перед нею стояло завдання. З ліхтариком, таємно вилученим із ящика кухонної шафи, вона подорожувала крізь морозну ніч, щоб дістатися до того єдиного місця, про яке ніхто не знав. Кажуть, що жінки не вміють зберігати секрети, але те, що вони знають, — це лише стружка, що летить з деревини істини. Дівчина вміла тримати язик за зубами, вона довела це за останні кілька днів. Як і домовлялися, вона не сказала ні слова, відповівши спочатку перед загиблою приятелькою, а потім вже перед померлою, але хіба смерть звільняла її від клятви? Скоріше за все - ні. Що б то були за клятви, які не варті