Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

Тим часом, вся поезія Новаліса, така глибока, своєрідна, витончена, містична й прозора, зосереджується в постаті цієї дівчини.

Писати для Новаліса було писати про неї.

Символи Новалісової поезії — символи Софії.

— Природа жінок здається нашим мистецтвом, а наша природа — їх мистецтвом. Вони індивідуалізують, а ми узагальнюємо! — казав Новаліс.

5

Стримані й холодні люди завжди вважають себе за надто вільних; люди дисципліновані й тверезі за неврівноважених і сп’янілих мрійників. Алогічні ілюзорності їх ваблять як найкраще й найпринадніше в світі. Хистка життьова безладність спокутує їх погрозою катастрофи.

— Нахаба!

— Юрод!

— Дон-Жуан! — так уявляв себе Куліш.

Він певен був, що він здібний на кожний ґвалтовний вчинок, що в нього ледача й фантастична натура, що він розпусник, і для нього нічого не варт звести з пуття дівчину. Він казав про себе, що він, мовляв, ладен задля задоволення любовного бажання все кинути, з усім розірвати, життя своє й долю знищити, або тільки довести своє. Нема, мовляв, на світі жадної химери, якої б він не вимізкував і не спробував би здійснити. Жодна нестримна необачність не спинить його. На всьому світі тільки він такий необачний, такий юродивий, такий безмежно вільний!.. Новий Кирило Тур!

Він певен був, що нема гордовитішої й химернішої від нього людини.

— Гордовитий біс! — казав про себе Куліш.

Він вклонявся перед власного гордовитістю й гонором!

Що є привабливіше для людини, як здаватись не такою, яка вона є?

Обережна, передбачлива, практична й цнотлива людина завжди бажає здаватись необачною, чудною й розпусною. Розпусник казатиме про цноту й цнотливість; семипудовий черевань, — що він схуд і худне. П’яниця запевнятиме, що його найголовніша доброчинність — тверезість.

Холоднуватий, стриманий і педантний Куліш казав про себе:

— Моя душа не знає впину!

Цієї однієї фрази досить, щоб навіки розчаруватись в самовизнаннях і ніколи на них не покладатись.

Досить хоч трохи знати Куліша, щоб не повірити йому, коли він казатиме про свої «необачні в світі», «юродиві в світі помисли».

Інша річ, що йому хтілось скидатися на юрода. То зовсім інша річ! Але він клеветав, ошукував себе, коли називав себе юродом, нахабою й Дон-Жуаном.

Він не був ані юрод, ані нахаба, ані Дон-Жуан!

Ніколи й ні в чому не бувши юродом, Куліш проповідував юродство як спосіб врятувати себе й всесвіт. Дарма що він сам робив не так, як думав, він припускав, що коли б він наважився зробити інакше, він досяг би повноти приступного для людини щастя.

— А ви знайте, — пише Куліш до Милорадовичівни, — що під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала.

— Моє серце не вміє любити по-ангельськи, чую в йому дуже багато гарячої крови.

Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги. Почуття найбільшої пристрасти він проявляв з холодністю, що зробила б честь навіть і кардиналові.

Йому здавалось, що ніхто в світі не кохав ніколи так необачно, так сліпо, так химерно й гаряче, як він.

— Це тільки в моїй душі, — писав Куліш до Милорадовичівни, — живуть такі химери, щоб побачить десь гарну дівчину, наслухаться серцем її голосу, промовить два слова крадькома й щоб вона стала тобі рідною душею навіки.

Пишаючись з власної химерности, своє бажання побачити дівчину він вважає за необачність, притаманну тільки йому. Тільки він, Куліш, гарячий Куліш, з своєю палкою натурою здібний на такі безглузді витівки!..

— Як там не мізкуй, а під тим артистичним поглядом на названу сестру знайдеш і сам жажду кохання… і не будь того та іншого, то може б і не таку повів із сестрою розмову.

Не будь того та іншого!..

В мріях своїх він був необачний, сміливий, настирливий, безтурботний і веселий нахаба з пером півня на одягненому набакир капелюсі і з шпагою при боці. Тим часом у житті був він мирна, лагідна й боязка людина, що десятою дорогою обминатиме двір, де мешкає кохана дівчина.

Душу його озлиднено, й серце його спустошено.

Як характерна для Куліша ця фраза про «два слова крадькома промовлені». Його сміливости вистарчало на два побіжних слова.

В світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося насамоті з собою. Самотні мрії не мали нічого спільного з життям і дійсністю. Між тим, що він був насправді і що він уявляв із себе в своїх самотніх мудруваннях, лежала прірва, нічим не заповнена.

З почуттям гіркости він зазначає:

— Світ живе не так, як собі мудрує насамоті душа поета.

Отже він не був ані нахаба, ані юрод!

Він піддурював сам себе. Він лицемірствував із собою. Тартюф навпаки! Обернений Дон-Жуан!

З усієї практики Дон-Жуана в нього лишилося єдине почуття: холодний дотик важкої руки Командора і жах від того дотику. Побажавши жінку, він уже чув кам’яні кроки статуї. Він уже бачив розвернуту перед ним землю й полум’я пекельної безодні, що проковтує його.

Він кохав, зважаючи на обставини. Озираючись. Важаючи на те й на те… Він зідхає: коли б не обставини… Він не наважується піти проти обставин, повстати проти умовностей людського загалу, розірвати з життьовими ускладненостями. Він увесь у владі обережної й боязкої душевної спустошености.

Цей Дон-Жуан — Дон-Жуан обережности.

Щиро й одверто наважується Куліш писати до дівчини, тільки зібравшись у дворічну закордонну мандрівку:

— Мені тепер легше до Вас писати, бо це пише чоловік, которий збирається на два годи в далеку дорогу, з которої Бог знає чи й вернеться на Вкраїну. От його слово твердіше. Якби не задумав далекої мандрівки по світу, може б і не писав до Вас так щиро…

Куліш проповідує обережну любов здалеку.

— Маю я право любити Вас здалеку, дивлячись на Вас душею: а око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовлятиметься з серцем.

Куліш листувався задля листування, викликав кохання, зовсім не певний того, що коли на його слова й заклики дівчина відповість коханням, він наважиться піти назустріч збудженому, викликаному почуттю.

Вузол свого вгамованого кохання він розплутував повільно, передбачливо, обережно. Нитка снувалася рівненька й тоненька, ледве помітна, прозоре павутиння, оманний мереживний міраж.

На запитання Милорадовичівни, коли він збирається прибути на Україну, Куліш не дає певної відповіді:

— Треба б одвітить, що ніколи, бо лучче б для