Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Проходьте, містере Артур. Пан Реймонд на вас чекав.

-Ви мене запам’ятали вже мене,  Філіпе?

-Так, запам’ятав, як і кількість синців, що залишилось після того, як Саптон мене перекинув. 18 я нарахував. От я обіцяю, от колись надиру зад тому біфштексу ходячому

-Що ти сказав, Філіпе? – Реймонд наблизився до нас.

-Нічого, нічого, Реймонде, маєш класний прикид, я залишу вас наодинці з Артуром. – Філіп швидко нас покинув аби не отримати знову від Реймонда

-Ха-ха, поліцейський, ви тримаєте бідолаху у страху. Гляньте, він навіть штани намочив.

-Хе – хе, Артуре, у нас у відділку дисципліна за вищими правилами. Закуриш?

-Не курю, Реймонде, та й вам не раджу.

-Я не просив, у тебе  поради хлопче, лише запитав. – Реймонд закурив сигару. – Як бачиш, слідчий, знову мрець. Знову безголовий, але тепер з його руки зняли шкіру. Артуре, Гетіннський канібал дійсно тут… Я навіть не знаю що робити. Це місто переповнене психами, вбивцями та сектантами. Тут нормальній людині й місця немає. Дихне в один бік, а видихне вже трупом в інший. І тепер тут з’явився страх кожної людини на континенті. До пори, до часу, я думав, що він помер десь блукаючи лісами, і що рівні Рокко та Батисту по звірствах не буде, але як же я помиляюся, Артуре. Коли з тими двома серійними вбивцями ми б мали змогу справитися, бо знаємо, де вони знаходяться, то з цим людожером я навіть не знаю, що робити. Я не маю гадки, де він, хто він. Знаю, що він залишає за собою лише трупи. Я стомився, слідчий… - Реймонд заплакав. – Не зважай на мою хвилинну слабкість, продовжимо далі.

-Реймонде, плач – це нормально,  у жінки чи у чоловіка, байдуже. Ви проявляєте емоції. Без них ми лише потворні ляльки,  які нікому у світі не потрібні. Але врешті – решт, ви обшукували труп? Знаєте, хто це?

-Ще ні, Артуре, ми лише сюди прийшли, а ті люди, як шуліки, злітаються швидше, чим взнають новину. Доручу це тобі,  слідчий, обшукай труп.

-Я поспішаю, поліцейський, за п’ять хвилин я мушу зустрітися із однією людиною, тут недалеко.

-Поміч не потрібна?

-Ні… Хоча, мені потрібні кулі на мій пістолет, точніше пістолет Крістіана. 9мм набої, якщо маєте.

-Демарте!!! Що у нас  із набоями? Які при собі маєш?

Сюди наблизився шкутильгаючи на одну ногу чоловік, скоріше за все це той, кому Ксав’є прострелив ногу.

-Так, Реймонде, ось глянь. Тут і .45 Colt 30 куль, і 7.5x55мм 25 куль, і 9мм 2 кулі.

-Занотуй на мій рахунок дві кулі 9мм калібру для Артура Конграйта.

-Гаразд, Саптоне, щось іще?

-Аж ніяк, будь вільним, Демарте!

Реймонд повернувся до мене

-Тримай, слідчий, це невеличкий подарунок для тебе.

-Я ціную це, Реймонде. Якщо ці дві кулі врятують мені життя, то я обіцяю, що куплю тобі цілий арсенал набоїв.

-«Ха-ха», домовилися, слідчий, а тепер спіши, ми тут упораємося. Бережи себе!

-Навзаєм, Реймонде!

Покинувши їх, я із важкістю, але все ж таки вийшов із натовпу. У далечині я знову побачив той самий силует. Він стояв і знову витріщався на нас.

-Реймонде, подивіться, швидше!!!

-Пропустіть, будь ласка! ДАЙТЕ ДОРОГУ! – крізь натовп пробивався Саптон.

-Що тут, слідчий?

-Подивіться туди. – я вказав пальцем.

-Там нічого немає, Артуре… З тобою все добре?

-Я бачив там силует чоловіка клянусь, він дивився сюди. Коли я розвернувся, щоб вас покликати, то його не стало…

-Артуре, поспішай, куди йшов.

-Але, Реймонде…

-Йди, слідчий, потім зустрінемося.

3.

У цей момент розумів, що в очах Саптона,  я перетворююся на божевільного, і він втрачає вже надію на те, що я є нормальною людиною та його сподіванням на краще . Із сумом мені прийшлось вже бігти до місця. Наблизившись до «Кузні духу», я побачив там Логана, який дивився то направо, то наліво. Він чогось боявся, але із вірою так чекав. На годиннику була вже перша година дванадцятої. Коли я підійшов до нього, він з полегшенням видихнув.

-Артуре, нарешті, не змушуйте мене тут більше чекати… Навіть задарма втрачена хвилина, коштуватиме мені життя, тим паче, що недалеко від нас та стара церква. Люди кажуть, що саме там збираються сектанти, і знаєте що? Я повністю підтверджую їхні слова. За ту будівлю хтось зайшов, коли я вас чекав. Синку, він дивився на мене… Я відчув це всім тілом. Він оцінював мене, як свою здобич. Кажуть, що у них є власний Бог змій – Дермедоном його звуть. Схоже на те, що я йому не приглянувся, раз той сектант відвернувся від мене, хоча хто його Бога душу знає.

-Вибачте мені, Логане! А ви в наступний раз, якщо мене немає, по причині того, що я можу затриматися на місці злочину, ховайтеся у кузню чи за провулок за нею, у будь-який сміттєвий бак.

-Хлопче, навіть у цих місцях може лежати якийсь сектант, тут немає безпечного місця, зокрема відділку Реймонда, але він туди нікого не пускає з людей.

-Які ваші здогадки про вбивцю Віти?

-Спершу ти мені скажи, що із Крістіаном

-Я не знаю…

-У сенсі ти не знаєш? Ти ж був у нього.

-Його не було вдома, а на полу сліди крові, це все, що поки вам варто знати, Логане.

-Господи, Артуре… Я маю край малу надію, що мій приятель живий, але все ж маю. І поки та надія буде у моєму серці і не розвіється новиною про його смерть, я ні краплини сльози не проллю! Що ж щодо Віти: в останній раз, коли я бачив малютку, це був день, коли вона вийшла пройтися містом. Я так же прибирав на вулиці, обрізаючи листя. Вона підійшла до мене, привіталася та посміхнулася. Ця мала божа корівка завжди змушувала моє серце танути від криги… Але не про це мова, Артуре. Віта в той день направлялась в сторону «Схилу Гори», а я старий дурень її не зупинив. Крістіан ніколи й нікуди її саму подалі від себе та мене не відпускав, а тут вона пішла. Знаєш, її неначе хтось кликав туди йти. Вона із жагою і цікавістю йшла в той бік, наразі для неї останній. Ти чуєш це, слідчий?