Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Я сперлася на край стола.

— Хіба ти не підозрював Люсі й Пола через події в Гайд-парку?

— Так і ні, — відповів Ґідеон. — Такий пан, як граф Сен-Жермен, нажив собі чимало ворогів за життя. У хроніках є кілька повідомлень про замахи на нього. Припускаю, що Люсі й Пол об’єдналися з одним або кількома ворогами, щоб досягти своєї мети.

— Граф теж так думає?

Ґідеон знизав плечима.

— Сподіваюся.

Я трохи подумала.

— Я не заперечую, якщо ти знову порушиш правила і візьмеш із собою пістолет Джеймса Бонда[38], — запропонувала я. — Проти нього ці типи зі шпагами нічого не вдіють. До речі, звідки він у тебе? Я б теж почувалася краще, якби мала пістолет.

— Зброя, якою ти не вмієш орудувати, швидше за все буде скерована на тебе ж саму, — сказав Ґідеон.

Я подумала про японський ніж для овочів. Неприємно було уявляти, що його можуть застосувати проти мене.

— А Шарлотта добре фехтує? Вміє орудувати пістолетом?

Він знову стенув плечима.

— Вона займається фехтуванням із дванадцяти років, звичайно, фехтує вона добре.

Звичайно. Шарлотта вміє все робити добре. Не вміє хіба що бути приємною у спілкуванні.

— Вона б сподобалася графу, — сказала я. — Я, вочевидь, йому не до вподоби.

Ґідеон засміявся.

— Поки ти ще можеш змінити його враження. Він хоче ближче з тобою познайомитися не в останню чергу для того, щоб перевірити, чи передбачення таки правдиві щодо тебе.

— Щодо магії Крука? — як завжди, коли мова заходила на цю тему, мені стало якось ніяково. — А пророцтво не говорить, що під цим мається на увазі?

Ґідеон мав сумніви, але потім тихо сказав:

— «…Крук чує між світів, рубіново-червоний:

Мерці співають, аж душа холоне,

Не знає сили він, ціни не знає,

Коло змикається, і влади прибуває…»

Він відкашлявся.

— У тебе сироти повискакували.

— Звучить вельми моторошно. Особливо про пісню мерців, — я потерла очі. — А далі є?

— Ні. Це практично все. Ти повинна визнати, що тобі це не надто пасує. Чи ні?

Так, я думала, що він має рацію.

— А про тебе є щось у пророцтві?

— Звісно, — кинув Ґідеон. — Про всіх мандрівників у часі. Я — Лев із гривою з діамантів, побачивши якого Сонце… — на якусь мить мені здалося, що йому ніяково, але, криво посміхаючись, він миттю продовжив: — Бла-бла-бла. О, а твоя прапрапрабабуся, уперта леді Тілні, вона — Лисиця; їй пасує, правда ж? Нефритова лисиця, що ховається під липою.

— З цього передбачення взагалі можна щось зрозуміти?

— Цілком, символів там хоч відбавляй. Це питання інтерпретації, — він глянув на свій годинник. — У нас є ще трохи часу. Я пропоную продовжити заняття танцями.

— А на суаре теж танцюють?

— Взагалі-то ні, — сказав Ґідеон. — Там здебільшого їдять, п’ють, пліткують і… е-е-е… музичать. Тебе напевно теж попросять що-небудь зіграти або розповісти.

— От же ж, — скривилась я. — Треба було мені вчитися грати на фортепіано, а не ходити з Леслі на курс хіп-хопу. Але співаю я нівроку. Торік на вечірці у Синтії заломила всіх, здобувши перше місце в караоке. Я співала власну інтерпретацію «Somewhere over the rainbow»[39]. І це при тому, що, як на зло, була вбрана «автобусною зупинкою».　

— A-а, так. Якщо тебе хтось запитає, скажеш, що ти завжди хрипнеш, коли треба співати перед людьми.　

— Це я можу сказати? А про те, що я звихнула ногу, — ні?　

— Тримай навушники. Все те саме ще раз.　

Він уклонився мені.　

— А що мені треба робити, якщо мене запросить хтось інший? — Я присіла… е-е-е… зробила реверанс.　

— Усе точно так само, — відповів Ґідеон і взяв мою руку. — Але у XVIII столітті з цього погляду було чимало формальностей. Незнайому дівчину не слід було запрошувати до танцю, якщо вас попередньо з нею офіційно не познайомили.　

— Хіба що вона робить якісь непристойні рухи віялом, — поступово менуетні кроки виходили цілком природно. — Щоразу, коли я буквально на сантиметр нахиляла віяло, у Джордано починався нервовий напад, а Шарлотта мотала головою, як фігурка, яку ставлять ззаду в машинах.　

— Вона хоче тільки допомогти тобі, — сказав Ґідеон.　

— Авжеж, справді. А Земля — пласка, — пирхнула я, хоча цього абсолютно точно не можна робити в менуеті.　

— Можна подумати, що ви одна одну не надто любите.　

Ми зробили поворот — кожен зі своїм невидимим партнером.　

Отакої? Можна подумати?　

— Мені здається, що крім тітки Ґленди, леді Арієти та наших учителів немає нікого, кому б Шарлотта подобалася.　

— Я так не думаю, — мовив Ґідеон.　

— О, звичайно, я забула Джордано і тебе. — Упс, зараз я пустила очі під лоба, що у XVIII столітті напевно заборонено.　

— А що, коли ти трохи ревнуєш до Шарлотти?　

Я засміялася.　

— Повір мені, якби ти її знав так само добре, як я, ти б ніколи не поставив таке дурне питання.　

— Взагалі-то, я її досить добре знаю, — тихо мовив Ґідеон і знову взяв мою руку.　

«Так, але тільки з її найкращого боку», —

хотіла відповісти я, але тут до мене дійшов сенс сказаного і я тієї ж миті сповнилася страшенних ревнощів.　

— Наскільки добре ви знаєте одне одного… зокрема?　

Я забрала руку в Ґідеона і простягнула її незримому партнерові.　

— Ну, я б сказав, настільки, наскільки можливо знати людину, з якою проводиш багато часу, — він підступно посміхнувся. — І в нас не було іншого часу для інших… е-е-е… дружб.　

— Розумію. Потрібно задовольнятися тим, що є, — я не могла терпіти більше ні секунди. — І що? Як Шарлотта цілується?　

Ґідеон схопив мене за