Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Я визнаю, що ви рухаєтеся вперед семимильними кроками у спілкуванні, а проте… про такі речі справжній джентльмен не говорить.

— Так, ця відмовка годилася б, якби ти був джентльменом.

— Якщо коли-небудь я дав вам привід вважати мою поведінку не гідною джентльмена, прошу…

— Ох, стули писок! Хоч би що було між тобою і Шарлоттою — мене це не обходить. І це нахабство з твого боку — оці зажиманси зі мною.

— Зажиманси? Що за негарне слово. Я був би вам дуже вдячний, якби ви звірилися мені з причинами свого невдоволення і при цьому не забували про лікті. У цій фігурі їх потрібно тримати внизу.

— Не смішно, — прошипіла я. — Я б не дозволила тобі себе поцілувати, якби знала, що ти й Шарлотта…

Тут знову скінчився Моцарт і загримів «Linkin Park». Ну і добре, він краще вписувався в мій настрій.

— Я і Шарлотта — що?

— Більше, ніж друзі.

— Хто це сказав?

— Ти!

— Дідька лисого!

— Ага. Тобто ви ще ніколи… ну, скажімо… не цілувались?

Я забула про присідання й натомість метала блискавки з очей.

— Цього я теж не говорив. — Він уклонився і витягнув айпод із моєї кишені. — Те саме ще раз. З руками треба щось робити. А поза цим — чудово.

— Зате твоє спілкування ще не таке як слід, — зауважила я. — Є щось між тобою і Шарлоттою?

— А я думав, що тобі байдуже, що відбувається між мною і Шарлоттою.

Я досі метала блискавки.

— їй-бо, справді.

— То й гаразд.

Ґідеон простягнув мені айпод. У навушниках лунала «Алілуя» у виконанні Bon Jovi.

— Ти помилився, — сказала я.

— О ні, — посміхнувся Ґідеон. — Я подумав, що тобі потрібно що-небудь інше, щоб ти заспокоїлася.

— Ти, ти…

— Ну?

— Стерво та й годі!

Він підійшов ще на крок ближче, так що між нами залишився десь сантиметр.

— Ось бачиш, у цьому й полягає різниця між тобою і Шарлоттою. Вона б ніколи цього не сказала.

Раптом мені сперло дух.

— Може, того, що ти їй не давав приводу?

— Ні, не в цьому річ. Думаю, у неї кращі манери.

— Ага, і нерви міцніші, — сказала я. Чомусь я не могла відірвати погляду від губ Ґідеона. — На випадок, якщо ти знову захочеш спробувати, коли ми сидітимемо в сповідальні або ще десь-інде: вдруге я не дозволю собі розгубитися.

— Ти маєш на увазі, що не дозволиш мені ще раз тебе поцілувати?

— Атож, — прошепотіла я, неспроможна навіть поворухнутися.

— Шкода, — сказав Ґідеон, наблизивши свої губи до моїх так близько, що я відчула його подих.

Я розуміла, що тримаюся не так, аби можна було вірити в те, що я так і думаю. Я так і не думала. Узагалі мені було великим подвигом не кинутися Ґідеону на шию. Але мить, коли можна було просто повернутися й відійти, давно минула.

Очевидно, Ґідеон теж так вирішив. Його рука почала гладити моє волосся, і я нарешті відчула м’який дотик його губ.

«There’s a blaze of light in every word»[40], — співав у моїх вухах Bon Jovi. Я завжди любила цю кляту пісню, я могла її слухати п’ятнадцять разів поспіль, а тепер вона навічно буде пов’язана зі спогадами про Ґідеона.　

Алілуя!

РОЗДІЛ 6

Цього разу нам нічого не завадило — ні стрибок у часі, ні єхидні зауваження демона-горгульї. Поки звучала «Алілуя», поцілунок був ніжним і обережним, але потім Ґідеон зарився обома руками в моє волосся　

і міцно пригорнув мене до себе. Це був уже не ніжний поцілунок, і я була вражена власною реакцією. Тіло моє стало геть легким і податливим, я обвила руками шию Ґідеона. Як це　

з нами сталось, я не мала аніякісінької тями, проте наступної хвилини ми вже були на канапі й там цілувались і цілувались… аж раптом Ґідеон різко сів і глипнув на годинник.　

— Так, справді дуже шкода, що ти більше не дозволиш себе цілувати, — сказав він, дихаючи уривчасто. У нього були величезні зіниці й рожеві щоки.　

Я замислилась, який маю наразі вигляд. Оскільки я тимчасово перетворилася на людський пудинг, то мені було не до снаги змінити самотужки свій напівлежачий стан. З жахом я зрозуміла, що не маю ані найменшої тями про те, скільки спливло часу від закінчення «Алілуї». Десять хвилин? Півгодини? Все було можливо.　

Ґідеон подивився на мене, і мені здалося, що в його погляді були збентеження й розгубленість.　

— Нам треба поскладати речі, — сказав він нарешті. — І терміново зроби щось із волоссям: здається, наче якийсь

ідіот копирсався в ньому обома руками, а потім жбурнув тебе на канапу… Хто б нас не чекав, він одразу про все здогадається… О, не дивися на мене так, будь ласка!

— А як?

— Наче ти не можеш зрушити з місця.

— Але так воно і є, — сказала я серйозно. — Я перетворилася на пудинг. Ти перетворив мене на пудинг.

Обличчя Ґідеона освітила посмішка, проте він тут же схопився на ноги і заходився запихати мої речі в сумку.

— Ну ж бо, вставай, маленький пудингу. У тебе є щітка або гребінець?

— Десь там є, — пробубоніла я.

Ґідеон добув футляр від окулярів мами Леслі.

— Тут?

— Ні! — крикнула я і, нажахана, забула, що я — пудинг.

Я стрибнула на ноги, вирвала у Ґідеона футляр із японським ножем для овочів і запхала його назад у сумку. Якщо Ґідеон і здивувався, то і знаку не подав. Він поставив стілець на місце до стіни і знову зиркнув на годинник, поки я діставала