Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Скільки ще в нас часу?

— Дві хвилини, — сказав Ґідеон і підняв айпод з підлоги. Цікаво, як він там опинився. Або коли.

Я гарячково пригладжувала щіткою волосся. Ґідеон розглядав мене з серйозним виглядом.

— Ґвендолін?

— Га?

Я опустила щітку й найспокійніше глянула у відповідь. 0 Боже! Він був хороший, хороший! Був би ще кращий, та вже нікуди. Отож частина мене хотіла знову стати пудингом.

— Ти…

Я почекала.

— Що?

— Нічого.

У мене в животі з’явилося знайоме відчуття.

— Мені здається, починається, — сказала я.

— Тримай міцно сумку, не відпускай її хай там що. І посунься трохи, інакше приземлишся просто на столі.

Я зробила крок, усе попливло в мене перед очима. Мить — і я м’яко приземлилася на ноги, просто перед містером Марлі, який одразу витріщив очі. З-за плеча визирала нахабна пика Ксемеріуса.

— Ну нарешті-таки! — мовив Ксемеріус. — Я вже чверть години слухаю, як рудий розмовляє сам із собою.

— З вами все гаразд, міс? — затинаючись, запитав містер Марлі й зробив крок назад.

— Так, з нею все гаразд, — сказав Ґідеон, який приземлився позаду мене, і зиркнув на мене допитливим оком. Я посміхнулась у відповідь, і він умить відвів очі.

Містер Марлі прокашлявся.

— Маю повідомити, що на вас чекають у Драконячій залі, сер. Внутрі… е-е-е… Номер Сім прибув і бажає поговорити з вами. З вашого дозволу, я проведу міс до автомобіля.

— У міс немає ніякого автомобіля, — зауважив Ксемеріус. — У неї навіть прав немає, помідор ти дурнуватий!

— Не треба, я візьму її з собою, — Ґідеон узяв чорну пов’язку.

— А справді так треба?

— Авжеж, треба.

Ґідеон зав’язав шарф у мене на потилиці. При цьому у вузол потрапило кілька волосинок, це було боляче, та скаржитись я не хотіла, тож просто закусила губу.

— Якщо ти не знаєш, де розташоване приміщення з хронографом, ти не зможеш нікому розповісти й ніхто не зможе

заскочити нас зненацька, якщо ми коли-небудь опинимося в цьому приміщенні.

— Але ж цей підвал належить Вартовим, і кожної хвилини на входах і виходах стоїть сторожа, — сказала я.

— По-перше, є ще кілька ходів у підвали, не обов’язково через будівлі в Темплі, а по-друге, не можна виключити, що когось із Вартових може цікавити несподівана зустріч.

— «Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям», — пробурмотіла я. Навколо самі невірці.

— Саме так, — Ґідеон узяв мене за талію й підштовхнув уперед.

Я чула, як попрощався містер Марлі й позаду нас зачинилися двері. Була купа речей, про які мені хотілося поговорити, хіба що я не знала, з чого почати.

— Моє відчуття підказує, що ви знову цілувалися, — зауважив Ксемеріус. — Моє відчуття і моя проникливість.

— Дурниці, — відповіла я і почула, як Ксемеріус вибухнув дзявкітливим сміхом.

— Повір мені, я в цьому світі з XI століття і точно знаю, яка на вигляд дівчина, що повернулася з копиці сіна.

— Сіна?! — обурено повторила я.

— Ти зі мною розмовляєш? — запитав Ґідеон.

— А з ким іще? — сказала я. — Котра година, власне? До речі, про сіно. Я голодна, як собака.

— Майже пів на восьму.

Ґідеон відпустив мене. Щось кілька разів пропищало, і я врізалася плечем у стіну.

— Гей!

Ксемеріус знову зайшовся сміхом.

— І це називається справжній кавалер!

— Вибач. У цього чортового мобільника немає внизу прийому. Тридцять чотири пропущених дзвінки, супер! Це може бути тільки… о ні!.. Моя мати! — Ґідеон важко зітхнув. — Вона залишила одинадцять голосових повідомлень.

Навпомацки я пробиралася вздовж стіни.

— Або зніми мені цю дурну пов’язку, або веди мене далі!

— Гаразд.

Я знову відчула його руку.

— Ну, не знаю, що можна подумати про чоловіка, який зав’язує очі своїй приятельці, щоб спокійно перевірити свій мобільник, — сказав Ксемеріус.

Я теж цього не знала.

— Сталося щось погане?

Знову зітхання.

— Я припускаю, що так. Зазвичай ми не розмовляємо так часто. Досі нема сигналу.

— Обережно, сходинка, — попередив Ксемеріус.

— Може, хтось захворів, — сказала я. — Або ти забув щось важливе. Наприклад, моя мама залишила мені купу повідомлень, щоб нагадати, що я забула привітати дядька Гаррі з днем народження. Хух!

Якби Ксемеріус мене не попередив, я б урізалася в перила животом. Ґідеон нічого не помітив. Я навпомацки, наскільки це було можливо, дерлася вгору крученими сходами.

— Ні, такого бути не може. Я ніколи не забуваю про дні народження, — він говорив змучено. — Це, напевно, щось із Рафаелем.

— З твоїм меншим братом?

— Він раз у раз робить щось небезпечне. Водить машину без прав, стрибає з круч, дереться на скелі без страховки. Хтозна, кому він щось хоче довести. Торік вирішив політати на параплані, а тоді три тижні пролежав у лікарні з черепно-мозковою травмою. Можна було сподіватися, що він зробив висновки, але ні, на день народження він попросив у «месьє» швидкісний човен. А цей ідіот виконує будь-які його забаганки… — Опинившись нагорі, Ґідеон пішов швидше, і я кілька разів спіткнулася. — О, нарешті! Сюди!

Схоже, він слухав на ходу автовідповідач. Але я нічого не могла розібрати.

— От чорт! — кілька разів тихенько вилаявся Ґідеон. Він знову відпустив мене, і я обережно просувалася вперед.

— Якщо не хочеш наштовхнутися на стіну, поверни тут ліворуч, — інформував мене Ксемеріус. — О, він зрозумів, що в тебе немає вбудованого радара.

— Окей, — пробурмотів Ґідеон. Його руки обережно торкнулися мого обличчя, потім потилиці. — Вибач, будь ласка, Ґвендолін. — У його голосі бриніла тривога, але я не думала, що він тривожиться про мене. — Ти знайдеш сама дорогу назад?

Він розв’язав шарф, і я кілька разів кліпнула. Ми стояли перед ательє мадам Россіні.

Ґідеон легко погладив мене по щоці й криво посміхнувся.

— Ти ж знаєш дорогу, правда? Машина вже чекає на тебе. Побачимося завтра.

І перш ніж