Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— І сліду не залишив, — сказав Ксемеріус. — Не надто ввічливо.

— Що трапилося? — крикнула я вслід Ґідеону.

— Мій брат утік із дому, — відповів він, не обертаючись і не уповільнюючи хід. — Вгадай з трьох раз, куди він подався.

Але цієї миті він зник за поворотом, так що я навіть один раз не могла вгадати.

— Ну, припустімо, на Фіджі, — буркнула я.

— Мені здається, ти даремно ходила з ним на копицю, — сказав Ксемеріус. — Тепер він думає, що тебе легко здобути, і більше не докладатиме зусиль.

— Ох, прикуси язика, Ксемеріусе. Розмови про копицю мене нервують. Ми всього лише трохи поцілувалися.

— Це ще не причина перетворюватися на помідор, серденько!

Я схопилася за розпашілі щоки й розлютилася.

— Ходімо! Я хочу їсти. Сьогодні є хоча б шанс, що мені дістанеться вечеря. І, може, дорогою нам вдасться одним оком глянути на цих таємничих членів Внутрішнього Кола.

— Тільки не це! Я підслуховував їхні розмови всю другу половину дня! — зауважив Ксемеріус.

— О, чудово! Розповідай.

— Ну-до-та! Я думав, вони питимуть кров із черепів або малюватимуть таємничі руни на плечах. Але ні-і! Вони просто розмовляли — в костюмах і краватках!

— 1 про що ж вони говорили?

— Ану, цікаво, чи згадаю я? — відкашлявся він. — Ішлося переважно про те, чи можна порушити Золоті правила, щоб одурити Чорний Турмалін і Сапфір. Одні вважали це суперідеєю; ні-і, ні в якому разі, говорили інші; тоді перші знову говорили: ні-і, інакше ми не зуміємо врятувати світ, ви — боягузи; а тоді інші говорили: ні-і, це неправильно й небезпечно для континууму і моралі; а ті тоді — нехай, до лампи, якщо ми зуміємо врятувати світ; потім єлейними голосками всі разом говорили п’яте через десяте — мені здається, в цьому місці я заснув. Але врешті-решт вони домовилися, що Діамант, на жаль, схильний до самовільних учинків, а Рубінові в голові, здається, сім літ не метено і вона не придатна до виконання важливих завдань — «Операція Опал» та «Операція Нефрит», бо просто дурна для цього. Ти щось розумієш?

— Е-е-е…

— Я, звісно, за тебе заступався, але вони мене не слухали, — сказав Ксемеріус. — Вони говорили, що тебе треба тримати якнайдалі від будь-якої інформації. Що ти здобула недостатнє виховання, а через це, наївна й необізнана, вже зараз загрожуєш безпеці, і що ти не вмієш переховувати таємниці. У кожному разі, за твоєю подружкою Леслі вони збираються стежити.

— От зараза!

— Хороша новина — це те, що винною у твоїй нездалості вони вважають твою маму. Жінки завжди в усьому винні — одноголосно вирішили панове, які роблять таємницю з усього. А потім знову зайшла мова про докази, рахунки за сукні, листи, здоровий глузд, і так, перетовкши воду в ступі, вони дійшли висновку, що Пол і Люсі стрибнули з хронографом у 1912 рік, де зараз і живуть. Хоча слово «зараз» не дуже підходить у цьому разі, — Ксемеріус почухав голову. — Дарма. Та все ж, обоє ховаються там, цього вони певні, і при першій нагоді наш незвичайний герой повинен їх відшукати, взяти у них кров і заодно відібрати хронограф, а потім усе почалося спочатку… бла-бла-бла… Золоті правила, пустопорожні розмови…

— Дуже цікаво, — сказала я.

— Ти думаєш? Якщо й цікаво, то тільки тому, що я вмію подати ці нуднющі деталі так кумедно.

Я відчинила двері в наступний коридор і хотіла вже відповісти Ксемеріусу, як почула голос.

— Ти такий же зарозумілий, як і колись!

Це була моя мама! Справді, повернувши за ріг, я побачила її. Вона стояла перед Фальком де Віллерзом, стиснувши кулаки.

— А ти така ж уперта й непримиренна! — сказав Фальк. — Те, що ти дозволила собі — хоч би чому — намагалася приховати народження Ґвендолін, значно завадило справі!

— Справі! Ваша справа завжди була для вас важливіша за живих людей, які беруть участь у ній, — скрикнула мама.

Я тихенько причинила двері й поволі посунула далі. Ксемеріус пересувався на руках уздовж стіни.

— Ти ба, вона мов та скаженюка!

Так воно й було. Мамині очі блищали, щоки палали, а голос звучав на диво високо.

— Ми домовилися, що Ґвендолін ні в що не вплутуватимуть. Що вона не наражатиметься на небезпеку! А зараз ви збираєтеся піднести її графу на таці. Вона ж цілком… безпорадна!　

— І в цьому винна тільки ти! — холодно відрубав Фальк де Віллерз.　

Мама закусила губу.　

— Ти відповідаєш як Великий Магістр Ложі!　

— Якби ти спочатку виклала всі карти на стіл, Ґвендолін не була б зараз такою непідготовленою. І щоб ти знала: своєю історією, буцімто ти хотіла забезпечити безхмарне дитинство для своєї дочки, ти, можливо, можеш обвести круг пальця містера Джорджа, але не мене. Я й далі з великим інтересом чекаю, що нам розповість акушерка.　

— Ви її ще не знайшли? — мамин голос звучав уже не так різко.　

— Це питання кількох днів, Ґрейс. У нас скрізь свої люди.　

Тільки зараз він помітив мене, і з його обличчя зникли гнів і холод.　

— Чому ти сама, Ґвендолін?　

— Серденько! — мама кинулася до мене й обняла. — Я подумала, щоб ти не дісталася додому так пізно, як вчора, я можу сама тебе забрати.　

— …і, скориставшись нагодою, доскіпатися до мене з докорами, — докинув Фальк із тонкою усмішкою. — Чому містер Марлі не з тобою, Ґвендолін?　

— Мені дозволили останній відтинок пройти самій, — ухильно сказала я. — Через що ви сварилися?　

— Твоя мама думає, що візити у XVIII століття занадто небезпечні, — мовив Фальк.　

Ну, я особисто не могла тут заперечити. При цьому вона не знала й дещиці всіх небезпек. Ніхто їй не розповів про чоловіків, які напали на нас у Гайд-парку. Принаймні я б радше відкусила собі язика, ніж таке розповідати. Про леді Тілні й пістолети вона теж нічого не знала, і про те, як страшно погрожував мені граф Сен-Жермен, я розповіла тільки Леслі. 0, і дідусеві, звичайно!

Я скинула допитливим оком