Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Віялом помахати і станцювати менует я ще зможу, — сказала я легким тоном. — Це не надто ризиковано, мамо. Єдина небезпека полягає в тому, що я зламаю віяло об голову Шарлотти…

— Ну ось, Ґрейс, ти сама чуєш, — сказав Фальк і підморгнув мені.

— Кого ти хочеш обдурити, Фальку? — мама кинула на нього останній похмурий погляд, узяла мене за руку й потягнула на вихід. — Ходімо. Всі чекають нас на вечерю.

— До завтра, Ґвендолін, — крикнув нам услід Фальк. — І… е-е-е… до колись, Ґрейс.

— До побачення, — пробурмотіла я.

Мама й собі мугикнула щось під ніс.

— Якщо хочеш знати мою думку — копиця — сказав Ксемеріус. — Мене цією суперечкою в дурні не пошиють! Я завжди впізнаю тих, хто познайомився на копиці, варто мені лише на них глянути.

Я зітхнула. Мама теж зітхнула і на останніх метрах перед виходом пригорнула мене ще дужче. Я спочатку напружилась, але потім поклала голову їй на плече.

— Не сварися з Фальком через мене. Мамо, ти занадто переймаєшся.

— Легко тобі говорити… Це не вельми приємне відчуття — думати, що я все зробила неправильно. Я ж бачу, що ти злишся на мене, — вона знову зітхнула. — І маєш на це право.

— Але я все одно тебе люблю, — зауважила я.

Мама боролася зі сльозами.

— А я люблю тебе більше, ніж ти можеш собі уявити, — сказала вона тихенько.

Ми дісталися провулка перед будинком, і вона озирнулася, ніби побоюючись, що в темряві нас хтось може підстерігати.

— Я б віддала все на світі, якби ми змогли бути нормальною родиною з нормальним життям.

— А хто сьогодні «нормальний»?

— Ну, точно не ми.

— Усе залежить від того, як дивитися. А як у тебе минув день? — своєю чергою поцікавилась я.

— Ет, як зазвичай, — сказала мама, ледь помітно посміхаючись. — Спочатку трохи посварилася з матір’ю, потім дуже посварилася з сестрою, на роботі трохи посварилася з начальником і наприкінці дня посварилася з… моїм колишнім хлопцем, який є, поміж іншим, Великим Магістром страшенно Таємної Ложі.

— Ну, що я казав! — майже радів Ксемеріус. — Ко-пи-ця!!!

— Ну, бачиш, мамо, все нормально.

Мама попри все посміхнулася.

— А як минув твій день, моя мила?

— Теж без особливих пригод. У школі стрес із Білченям, потім трохи занять із танців і хороших манер у цьому підозрілому таємному товаристві, яке займається мандрами в часі, потім, перш ніж придушити свою улюблену кузину, я швидко зганяла у 1953 рік, щоб спокійно поробити там домашні завдання і завтра мати менше стресу з Білченям у школі.

— Звучить досить легко.

Мамині каблуки цокали по бруківці. Вона знову озирнулася.

— Я не думаю, що нас хтось переслідує, — заспокоїла я її. — У них і без нас клопотів по горлянку — в будинку сила-силенна секретних відвідувачів.

— Збирається Внутрішнє Коло — це трапляється нечасто. Востаннє вони збиралися, коли Люсі й Пол поцупили хронограф. Члени Кола розвіялися по світу…

— Мамо… Ти не думаєш, що настав час розповісти мені те, що ти знаєш? Кому краще, якщо я змушена йти в темряві навпомацки?

— І це в буквальному розумінні, — бовкнув Ксемеріус.

Мама зупинилася.

— Ти переоцінюєш мене. Ті крихти знання, що я маю, нічим тобі не допоможуть. Швидше, більше тебе заплутають. Або й гірше: наразять тебе на ще більшу небезпеку.

Я похитала головою, не збираючись так швидко здаватися.

— Хто або що таке «зелений вершник»? Чому Люсі й Пол не хочуть, щоб Коло замкнулося? Або вони хочуть, але тільки щоб при цьому Таємницею могли скористатися тільки вони самі?

Мама потерла скроні.

— Про зеленого вершника я чую вперше. А щодо Люсі й Пола, то я впевнена, що в основі їхніх мотивів лежав аж ніяк не егоїзм. Ти познайомилася з графом Сен-Жерменом. У нього є змога… — вона знову замовкла. — О, люба, нічого з того, що я могла б тобі сказати, не допомогло б тобі. Повір мені!

— Мамо, будь ласка! Досить уже, що чужі люди поводяться так таємниче і не довіряють мені, але ти ж моя мама!

— Так, — сказала вона, й очі її знову закипіли слізьми. — Так, я твоя мама. — Однак було зрозуміло, що цей аргумент не спрацював. — Ходімо, таксі чекає вже півгодини. Ця поїздка вийде мені, певно, у половину місячної зарплати.

Зітхнувши, я пішла за нею.

— Ми могли б поїхати на метро.

— Ні, тобі терміново треба з’їсти щось гаряче. Крім того, твої брат і сестра дуже сумують без тебе. Ще одну вечерю без тебе вони не витримають.

Як не дивно, вечір минув мирно й затишно, бо моя бабуся пішла в оперу, прихопивши з собою тітку Ґленду й Шарлотту.

— «Тоска»[42], — задоволено сказала тітонька Медді й потрусила сріблястими кучериками. — Сподіваюся, вони повернуться бодай трохи просвітленими, — старенька хитро підморгнула мені. — Добре, що у Вайолет ще лишалися квитки.

Я запитально подивилася на інших. З’ясувалося, що подруга тітоньки Медді (мила старенька з кумедним ім’ям місіс Вайолет Перплплам[43], яка завжди плете для нас до Різдва шарфи та шкарпетки) хотіла піти в оперу з сином і майбутньою невісткою, але зараз ситуація складалася так, що майбутня невістка стане майбутньою невісткою іншої леді.

Як завжди, коли леді Арісти й тітки Ґленди не було вдома, ми почувалися весело й невимушено. Трохи нагадувало те, як бувало в молодшій школі, коли вчитель виходив із класу. Уже під час вечері я схопилася, щоб продемонструвати моїй сестричці та братикові, тітці Медді, мамі й містеру Бернарду, як Товстогубий і Шарлотта мене вчили танцювати менует і користуватися віялом, а Ксемеріус суфлював, якщо я щось забувала. Тепер, коли все було позаду, я сама сприймала ситуацію радше в комічному, ніж у трагічному, світлі й могла збагнути, що так тішить інших. За якусь хвилю всі вже танцювали по всій залі (крім містера Бернарда, який, проте, крутив носаками туфель у такт) і гугнявили, як той Джордано. При цьому ми постійно перегукувались.