Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Не знаю, чи покаявся я щиро після того, чи злякався сильно, але не став більше вікон стругати - та й більше не було чого стругати, бо в нашій квартирі було всього дві кімнати та кухня і скрізь тільки по одному вікну, і я вже біля всіх помайстрував. Отакі-то штуки змалку я одколював, а чим далі, то все кращі: як то кажуть, далі в ліс - більше дров.

Розказують, що фахівець з мене був чималий, та ще і на всі руки. Розказують, наприклад, про те, чого я зовсім не пам'ятаю, тому що ще зовсім малим був - тільки й того, що вмів балакати. От що розказує дядько, моєї рідної тітки Килини чоловік Іван Кононович Панасюк, а він був у той час продавцем у кооперативі:

«Зайшов Митя до мене в кооператив та й каже:

- Дядю, я вам казочку розказу.

- Ну що ж, - кажу йому, - розкажи.

Ото й почне:

- Був собі папа, був собі мама, був собі Тося, був собі Ліза (сестра), був собі Митя...

- Ну та й що? - я йому.

Він і продовжує:

- Папа вмел (вмер), мама вмел, Тося вмел, Ліза вмел, остався один Митя та й плаче.

- Чого він плаче? - питаю його.

- Колхветки хоче.

Ото дам йому конфетку, побіжить, через деякий час знову повертається і знову щось видумає».

Отакий-то був я змалку горе, та й годі.

Настане день, вийду надвір і ходу - поки школярі вийдуть на перерву із школи, а як тільки вийшли, так і побіг з ними гратися.

Був у мене візок невеличкий на чотирьох коліщатах із гарно розмальованим ящичком. Мав такий вигляд, як справжній віз.

Сідаю в нього, й поїхали! Неподалік від школи була землянка - колись жив у ній корчмар, а в той час була вона вже пуста й кругом не було нікого. Звався цей плац «степком». На ньому, крім бур'янів та рівчаків, вимулених водою під час дощу, не було нічого.

Цю землянку ми вважали за свій житловий будинок: була там плита, піч. Ото залишаємо частину хлопців в землянці, від'їхавши недалеко, де кращий бур'ян, стаємо й починаємо його рвати та в снопики в'язати; нарвавши і нав'язавши, рушаємо додому на обід. Пообідавши, знову рушаємо в степ.

Задзвонить дзвінок, школярі побіжать у клас, а я сам жду їх та наводжу порядки біля господарства.

Було батько побачить, як мене возять, запрягшись утрьох-учотирьох, та тільки головою похитає, та й скаже: «Тихіше, хлопці, а то в нього й печінки повідскакують».

Змалку яких тільки в мене розваг та цяцьок не було: баба подарувала мені трубку таку, що грала; дядько Макар (батьків брат), - фаетон автоматичний, в якому в упряжці була пара мишей, а сидів у фаетоні кіт і держав мишей за віжки. В ньому була пружина - досить було її накрутити, поставити фаетон на долівку, і він рушав через усю кімнату.

Хоч і було мені яких п'ять років, я вже сидів за партою у школі між школярами четвертої групи. Звичайно, серйозним нічим не займався; коники малював, які були ні на що не схожі. Ось один з учнів, з яким я подружив, на прізвище Черниш, - з ним ми сиділи завжди на одній парті - дістав десь гарну книжку з малюнками і приніс її до школи. Мені вона надзвичайно сподобалась, і я захотів, щоб вона була моя власна.

Довго ми торгувались, я як покулець, він як продавець. Врешті домовились так: я йому мусив був дати пару чистих зошитів зверх норми, тишком-нишком узяти й оддати, а мені буде книжка з малюнками.

Зошити були звичайні учнівські, школярам вони тоді видавалися безкоштовно в міру потреби, але з умовою, що списані мали бути повернуті в канцелярію, а натомість видавалися нові, чисті.

Я так і зробив: узяв пару зошитів і оддав йому. Гадав, що на цьому справа й закінчиться, але зовсім не так сталося, як гадалося.

Він знов і знов просить мене дати йому зошит; дати не штука і не шкода, та страшно, щоб не впійматися на цій справі. Я став йому відмовляти, але це не помогло, тому що в класі ми сиділи на одній парті, і він, як тільки я відмовляюся, зразу починає мене лякати, що заявить моєму батьку; а батько тут же, викладає лекцію. Я знову відмовлю йому, а він удає, що хоче встати, і шепоче мені про те, що зараз скаже, хай тільки не пообіцяю йому дати зошита.

Взимку він притягнув невеличкі санки: дві дошки, з одного боку трошки стесані, в яких прокручено три дірки: з'єднані вони трьома поперечними кілками, переплетеними між собою лозиною, оце і вся їх конструкція.

Так я йому за ці санки як став платити, то платив до того, що аж надоїло, не радий був, що я зв'язався з ним, з його санками та книжкою; а тяглося це до того часу, поки настала справжня весна й школярів усіх розпустили із школи додому на вакації...

Коли мені виповнилося шість років, я став ходити до школи вже по-справжньому, а завдяки тому, що мав домашню підготовку від батька, то я в перший рік свого навчання за першу зиму пройшов програму перших двох класів і наступної зими перейшов у третій; на третю зиму - у четвертий, а оскільки роками іще був малий, а більше чотирьохрічки у той час на селі не було, то я був вільним слухачем - підростав і ждав того, коли я зможу піти у семирічку. Семирічна трудшкола була за чотири кілометри від села в місті Гранові.

У 1921 році, коли мені минув дванадцятий рік, я поступив у семирічну школу і став продовжувати свою освіту, з року в рік переходячи в наступну групу, і ось, коли вже перебував у сьомій групі (а було це в 1923 році), закінчити її не пощастило...

У грудні 1923 року передчасно помер батько, залишивши, крім мене, ще п'ятеро дітей: брата, чотирьох сестер - та матір.

Втрата ця в ті роки, коли я мусив був учитися, була надзвичайно велика, а оскільки склад сім'ї був чималий, я вимушений був залишити школу та займатися господарством, в якому була корова та нас гурт, та все дрібнота.

Роботи вистачало: не «ори, мели, їж», як той казав, а таки путньої роботи, якої, крім мене, ніхто ще не міг робити: молотьба вручну ціпом, годівля скотини. Та що там перераховувати - її було стільки, що несила описати.

Я був менший лише від однієї сестри Тосі, і то на один рік (у той час їй було п'ятнадцять, а мені чотирнадцять), а решта - Ліза, Оля, Петя і Ніна - все менші і менші, як щаблі на драбині, ми невеликі, а вони ще менші.