Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Зовсім простісінько постало питання, коли це я народився. Вдень, увечері чи вночі - не знаю, мені про це ніхто не розповів, та гадаю, що і вам про це зовсім не цікаво знати: бо як будемо все до дрібниць знати, то швидко постарієм, а то й гірше - посивіти можемо, цур йому.

Знаю лише головне - якого числа, місяця та року я народився, а знати це про себе мусить кожна людина; мені відомо, що я дня народження 8-го, місяця лютого 1909 року, і цього з мене досить. Звати мене, якщо м'якенько, то Митя, а якщо твердо, то Дмитро, по батькові Захарович, на прізвище Добрянський.

Спочатку жив я, як і всі, лічили моє життя днями, потім стали місяцями, пізніше роками, а зараз, може, і десятками, тому що маю їх рівно два з половиною - двадцять п'ять років. Лічити сотнями, мабуть, що не доведеться, гадаю, що стільки не житиму, хоча кажуть, що були й такі часи, коли люди жили цілі століття. Та навряд; люди багато можуть такого наговорити, що й купи держатись не буде та вийде ні ее ні те, - не брехня, та й на правду не схоже.

Звідкіля і як появився я на світі? На це запитання я одержав свого часу зовсім простеньку відповідь: був я на небі стовпчик, а впавши під час дощу з громом на землю, зробився хлопчик, досить просто й гарно - із стовпчика - хлопчик. Так ото собі живу та поживаю.

Батько мій син хлібороба. В ті давні минулі роки мій дід був спроможненьким хліборобом і трошки письменним: умів читати по-слов'янському псалтир та часослов, а у зв'язку з тим, що в мого батька були здібності та прагнення до науки, то він самотужки, працюючи в степу з волами, не кидав книжок та не цурався школи, завдяки чому на 24-му році свого життя закінчив річну школу.

Хоч батько і розповідав - багато сміялося з нього людей, що, мовляв, такий здоровий і ходить до школи, але він на це особливої уваги не звертав і продовжував своє навчання та підвищував свій рівень освіти та знань. Гриз, як то кажуть, недосипаючи, граніт науки, і таким чином йому пощастило закінчити городську гімназію, а після закінчення останньої одержати свідоцтво на право займати посаду вчителя на селі.

Батько приїхав у своє рідне село Михайлівку і став працювати на користь громаді.

За характером він був надзвичайно добрий - любив вести часті бесіди з усіма селянами, які тільки до нього зверталися за порадою, давав усім вказівки та поради, хто тільки приходив до нього. За перші роки його роботи було збудовано нову школу з червоної цегли, огороджено пришкільну землю та засаджено її плодовими деревами. У правильному геометричному порядку росли яблуні, груші і інші дерева. Також засновано в селі споживчий кооператив.

Зі мною особисто батько поводився чемно, не бив часто. Коли я робив шкоду, він усе це на вус мотав, а потім, зібравши та згрупувавши все, робив загальну оцінку і зразу ж після винесеного вироку виконував присуджену кару.

Що стосується матері, то вона була зовсім іншої вдачі. Родом вона з міста Гайсина, з міщанської сім'ї. Її батько був візником, мав пару власних коней та підводу, на якій возив по місту пасажирів та перевозив, кому що потрібно.

Олена Росолько з чоловіком, дітьми і племінницями.

Зліва: Саша Росолько і Маня Кирницька.

Вгорі: Ганна Кирницька (в майбутньому - дружина Захара Дмитровича Добрянського).

Справа: Тося Кирницька.

Внизу: Арсеній і Петро Росольки.

Знімок зроблено близько 1900 р.

Вона часто сварилася, любила кричати та битися. Бувало, тільки що не так - одразу дає прочухана тим, що тільки попадеться під гарячу руку, - дрючком, віником, кочергою, ганчіркою. Вона було мене частенько - той, теє... Хоч було за що, хоч ні - однаковісінько їй, все одно винен! Буває, що й ганчірка гірше дошкуляє, ніж дрючок, коли б'ють ні за що; та так жалко, досадно та боляче зробиться, що аж не знаєш, де б дівся…

А як застрочить, як застрочить, то так, як із кулемета. І де тільки слова беруться: «І сукин ти і розсукин ти син; босяцюра, арештантюга ти, злодюга, волоцюга», і так триває «молитва» години півтори, а то й більше, аж поки куди-небудь забіжу геть з очей... Не було мені життя від цього, та й годі. Дуже часто я шкоду робив і здачі одержував, але я цього не запам'ятовував. Навіть де мене не посіють, я там уродив; як настане день, так ото і лажу, шукаю та нишпорю, щоб яку шкоду зробити.

Одного разу похвалили мене, дивлячись, як я дерево стружу ножем, та сказали, що з мене буде гарний майстер.

Пішов я в кімнату, дивлюсь - немає нікого. Став я біля вікна і ну майструвати і стругати підвіконня, зістругувати кант. Майстрував досхочу та любувався своєю роботою. Мені й байдуже, що шкоду роблю; гадав, що аж ось коли мене похвалять за майстерність, але не тільки не похвалили, а ще й мало не побили.

Ну, думаю, добре; на перший раз все закінчилося гаразд. Мабуть, трошки не так змайстрував, що їм не сподобалося.

Вибравши годину, коли всі вийшли з будинку, я, не довго думаючи, заходився в другій кімнаті біля вікна, де з подвоєною енергією та старанням став стругати підвіконня.

Постругав, звичайно, ще «краще», чим попереднього разу, тому що ніж був досить-таки старий, складаний, кишеньковий.

Коли врешті вдруге довідалися про мою роботу, то роздягли мене і випхали голісінького, в чому мати народила, за двері (пора була літня, стояла спека, то воно й нічого - та людей була сила). Не знаю, чи довго мені довелося надворі таким чином блукати; досить того, що мене, мабуть, пожаліли та впустили в хату, натягли сорочку. За штани не пам'ятаю, чи були вже тоді вони в мене, чи ще й не було, - може, я ними ще не користувався.

На цьому, звичайно, я своє майстрування не закінчив, Через деякий час - тижнів через два, а може, й більше - я зайшов у кухню і знову заходився біля вікна майструвати. Батько мене застав на місці злочину. Я хотів було тікати, але було вже пізно... Мене поставлено на коліна і загрожувано, мовляв, «я тебе вб'ю»; навіть було занесено поліно над моєю головою. Я стояв навколішки, увесь дрижав, як у пропасниці чи в лихоманці, і гадав, що мені прийшла уже амба і капут. Став просити пробачення, обіцяючи, що більше не буду різати вікон (не раз я й опісля обіцяв те ж саме).