Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

На мить запала тиша, в якій пролунав голос модного письменника:

— Дуель — це прекрасно, панове. Ми надто багато балакаємо. У словах помирає істинна краса вчинків і помислів. Ми припинили лазити у вікна до коханих жінок…

Публіка хитнулась і загомоніла.

— Дуель! — знову вигукнув Іполит, кидаючись до стіни і хапаючи з гачка шаблю.

— Знімай! — штурхонув ногою оператора збуджений режисер.

— Як забажаєте, — сказав Олексій, заспокійливо киваючи Мусі і беручи до рук другу шаблю. — Але я б не радив…

Він підійшов до закусочного столика, на якому було мальовничо розставлено великий шоколадний торт поруч із ананасом, прикрашеним паперовими квітами, і канделябри зі свічками.

Зробив у повітрі різкий рух.

Таке показне молодецтво викликало кілька зневажливих смішків.

Муся невдоволено глянула на Олексія: ну що за дітвак…

Той посміхнувся.

Обережно взяв зі столику графин із горілкою, налив собі чарочку, кивнув їй:

— Ось, люба, як і обіцяв — остання!

Залпом випив і зі стуком поставив на місце.

Одночасно на скляну поверхню столика впали шоколадний капелюшок торта, половина ідеально зрізаного ананасу і рівні обрубки білих свічок…

Охнули дами, плеснула в долоні Зінаїда.

Князь наполегливо вхопив Іполита за плечі:

— Пішли-но, батечку, краще кинемо карточку, від гріха подалі. Ви ж бачите, яка в нього реакція: вмить голову вам зріже…

Іполит зробив вигляд, що пручається.

Князь підморгнув графу, граф — купцю.

І так, усім миром, повели «дуелянта» до ломберного столика.

Олексій кивнув шансоньє, той покірно сів за рояль.

— Тур вальсу? — звернувся Олексій до закляклої Мусі і галантно подав їй руку.

І до гостей, як і не було нічого:

— Танцюйте, панове, танцюйте!

— Стоп: знято! — блаженно видихнув режисер.

* * *

— Вражаюче… — повернула Муся Олексієві його недавній комплімент щодо себе.

Вони танцювали посеред зали, забувши про свої «службові обов’язки» спонукати до танців і веселощів інших.

Власне, вирішила Муся, нещодавно шановна публіка мала від них неабияку розвагу — і переможним поглядом дивилася вбік картярів, що всіляко опікувалися переляканим Іполитом.

— Дивно, але… — сказала Муся. — Мені вперше приємно з вами танцювати…

— Правда? — зрадів Олексій.

— Майже, — відповіла Муся, вирішуючи, що нема через що переходити межу «професійних стосунків». Завадить справі.

І тому продовжила розмову, перервану за сто ликом тієї миті, як до них підійшов Іполит Вікентійович:

— Так от: у вбитого в Петербурзі інженера на шиї був такий ма-а-аленький круглий отвір, ніби від уколу…

— …як, до речі, і в Айзена, — додав Олексій. — Ви помітили?

— Звісно. Але що це могло б бути?

— Отруйний дротик. Рідкісна зброя. Я б сказав, екзотична, проте вірна. У рукаві поміщається. До того ж — нечутна. Цей почерк, здається, мені вже зустрічався.

І спересердя наступив партнерці на ногу:

— Ох, вибачте!

— Це вже, до речі, втретє, — насупилась Муся.

— Невже? — здивувався Олексій. — Але ж ви сказали, що вам приємно зі мною танцювати.

— Збрехала, — відрубала Муся. — Краще вийдемо на повітря. Тут задушливо. Та й дами на вас поглядають — ще з’їдять. Ви тепер для них ласий шматочок…

На Олексія дійсно поглядали дами.

І найприкріше було те, що серед них були і ті очі, до яких Муся могла б мати певну претензію, якби дійсно була дружиною Крапки, — очі прекрасної Ванди…

Вони вийшли на палубу.

* * *

Вечір був тихий.

Вогні від вікон салону і спалахи кольорових ліхтариків на верхній палубі, мов зграйки риб, стрибали довкола бортів пароплава.

У небі так само пірнали і виринали з хмар зірки. Лінію обрію поглинула темрява — і здавалося, пароплав висить у небі.

Муся і Олексій стояли, зачаровані цим видовищем.

— І навіщо я тільки плисти згодився! — почувся голос з нижньої палуби. — Суцільні збитки! Ніхто не хоче стригтися… П’ятнадцять карбованців асигнаціями!

Муся притисла пальчик до вуст і кивнула вниз.

Розмову вели цирульник і…

Муся і Олексій дослухались до відповіді:

— …а я йому кажу: ваша світлосте, ми, мовляв, лобстерів тут не подаємо. Не наловили лобстерів! А він мені: пішов під три чорти, дурень! А що я винен, якщо лобстерів цих клятих не передбачили?!

…і офіціант.

— Усі хочуть бути як Мері Пікфорд, — продов жував скаржитись цирульник. — У нас на Хрещатику я «Дорогу долі» десять разів дивився. Гарна кралечка…

— …і тим паштетом мені в пику… Мовляв, там тарган сидить! — скаржився офіціант.

— …а як я їм «Мері Пікфорд» зроблю, якщо спочатку їм носи та вуха треба вирівняти?! Га? Як? Я ж не Господь Бог!

— …а то не тарган зовсім, то кмин був…

Муся і Олексій, затуляючи роти долонями, поквапилися перебратися на інший бік корми і тут уже розрядилися шаленим реготом.

Зовсім, зовсім не аристократичним.

— Отже, ви казали, що почерк вам знайомий… — відсміявшись, нагадала Муся.

— Нібито, — у задумі мовив Олексій; пробурмотів, згадуючи своє: — Я тоді з розслідуванням до Лондона потрапив…

— Ого! Непогано для простого околоточного!

Олексій потупив очі, ковтаючи незаслужену образу, і додав ніяково:

— Ну, так… Була там одна справа… Так от, такий самий слід був на трупі однієї посадової особи, що теж мала відношення до таємної документації. Сильно я тоді цим цікавився… До того ж іще така деталь: вбивця лишив на дзеркалі підпис, зроблений брильянтином небіжчика: «Лібо».

— Навіщо?

— Не знаю. Гадаю, через зухвалість. То була гучна справа. Але вбивцю так і не знайшли. Адже тоді деякі… бовдури з поліції класифікували це вбивство — «з метою пограбування». А жодного вкраденого предмету так і не виявили.

— А ви, певно, виявили? — лукаво примружилася Муся.

Олексій промовчав, засопів і механічним рухом поліз до правої кишені, забувши, що фляжка вже давно пливе окремо — десь далеко у хвилях Дніпра…

— Ви гадаєте, це його прізвище? — порушила мовчанку Муся.

— А чому ви кажете «його»? Може, це «вона»? Якщо судити по фото.

— А що ми бачимо на фото? — заперечила Муся. — Оголена спина. Майже хлоп’яча. Капелюх. Під широкими крисами обличчя не роздивитися. Я такі світлини на блошиному ринку бачила: їх з-під поли продають, — почервоніла Муся і додала: — Для чоловіків певного штибу…

— Ось воно як, — замислився Олексій. —