Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Кілька хвилин тривала штовханина, півдесятка рук змагалися, щоб улізти першій усередину дерева до сховища скарбів. Але дупло виявилося глибшим за довжину руки.

— Ми зрубаємо дерево, — крикнув Рафаель, постукуючи мачете по корі, щоб визначити, де кінчається дупло. — Візьмемося до нього гуртом, а тоді підрахуємо те, що знайдемо, й поділимо нарівно.

Ватажки лютували, начальник поліції навіть погрозив, що, повернувшись до Сан-Антоніо, ув'язнить їх у Сан-Хуані, де стерв'яки роздзьобають їхні тіла.

— Дякуючи богові, ми ще не повернулись до Сан-Антоніо, — зауважив Августіно, зламавши печатку мовчанки, щоб виголосити якусь розумну думку.

— Ми люди бідні, — озвався Рафаель, — і поділимо все чесно. Августіно має слушність, на щастя, ми справді ще не в Сан-Антоніо. Цей багатий грінго накидає нам за день більше грошей, ніж ми заробили б за цілий рік. Як на мене, я за революцію, коли вона дає стільки грошей.

— За революцію з багатим грінго на чолі, — додав Августіно. — Поки він вестиме перед, я ладен іти за ним хоч би й до кінця життя.

— І я, — погодився Рафаель. — А якщо вони, — він кивнув на Тореса й начальника, — не дадуть нам змоги підібрати те, що посилають нам боги, нехай ідуть під три чорти. Ми ж бо люди, а не раби. Світ великий. Кордільєри перед нами. Ми забагатіємо й оселимось у Кордільєрах, де в майя такі гарні й чарівні дівчата…

— І позбудемось своїх жінок там, у Сан-Антоніо, — докинув Вісенте. — Ну, хлопці, рубайте дерево!

Трухлявий стовбур швидко піддавсь міцним ударам важких мачете, і, коли дерево впало, поліцаї нарахували й поділили не сто, а сто сорок сім дрібних доларів.

— Та й щедра ж людина цей грінго, — сказав Вісенте, — залишає більше, ніж обіцяв. Мабуть, там ще є.

І в уламках потрухлого пня, що під їхніми ударами майже ввесь обернувся на порох, вони знайшли ще п'ять монет. І згаяли ще десять хвилин, дарма, що Торес і начальник поліції аж нетямилися з люті.

— Він не марнує часу на лічбу, отой грінго, — мовив Рафаель. — Він, певно, просто розв'язує свою торбу та спорожняє. І це та сама торба, що її він повіз із Сан-Антоніо, коли видерся з нашої в'язниці.

Переслідування поновилось, і все йшло гаразд протягом півгодини, доки вони не натрапили на занедбане обійстя, — вже напівзаросле, як хаща. Зруйнований дім під стріхою, розвалені клуні, поламана загорода, що її кілля пустило паростки, і криниця, з якої, очевидно, нещодавно користувались, були за свідків даремної боротьби людини з дичавиною. На самій видноті до цямрини був пришпилений клапоть знайомого вже папірця з написаною цифрою «300».

— Мати божа! — скрикнув Рафаель. — Це справжній скарб!

— Нехай би чорти вічно катували його на самім дні пекла! — вилаявся Торес.

— Він платить краще, ніж ваш сеньйор Ріган, — у розпачі шпигонув його обурений начальник поліції.

— Але він вичерпає-таки свою торбу з доларами, — відмовив Торес. — Ми, здається, позбираємо все його срібло й тоді вже обов'язково впіймаємо його самого.

— Ходім-но тепер, товариші! — підлесливо звернувся до поліцаїв начальник. — Ви заберете всі гроші на дозвіллі, коли ми вертатимемось.

Августіно що раз порушив мовчанку.

— Ніхто ніколи не знає, якою дорогою випаде вертатись, та чи й доведеться вертатися взагалі, — песимістично промовив він. Зачарований цією перлиною своєї мудрості, він наважився висловити ще й другу: — Триста доларів у руках краще, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, може, ніколи вже й не побачимо.

— Хтось мусить туди спуститись, — сказав Рафаель і схопився за мотузку, що висіла на журавлі. — Дивіться, вона ще міцна. Ми спустимо туди когось. Ну, хто з вас хоробрий і полізе в колодязь?

— Я, — мовив Вісенте, — я хоробрий і спущуся…

— І вкрадеш половину того, що знайдеш, — мовив Рафаель те, що йому раптом спало на думку. — Якщо вже ти й полізеш, то мусиш спершу перелічити перед нами, скільки в тебе грошей. А коли повернешся, ми обшукаємо тебе й заберемо все, що ти знайдеш. А потім уже, поділивши рівно гроші, віддамо тобі й твої песо.

— Коли ви мені не довіряєте, я не хочу лізти, — затявся Вісент. — Тут, коло криниці, у мене стільки само грошей, як і у вас. Навіщо мені спускатись? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.

— Лізь, бога ради! — вибухнув начальник поліції. — Та мерщій, мерщій!

— Я занадто гладкий, мотузка не досить міцна, і я можу не повернутись, — сказав Вісенте.

Всі дивились на мовчуна Августіно, що сьогодні сказав більше, ніж звичайно говорив протягом цілого тижня.

— Найхудорлявіший та найлегший із нас — Гієрмо, — мовив Августіно.

— Гієрмо, лізь! — закричали всі в один голос.

Але Гієрмо зазирнув у криницю і відступив назад, хитаючи головою й хрестячись.

— Ні! Не полізу навіть ради священних скарбів таємничого міста майя, — пробурмотів він.

Начальник витяг з кишені револьвера й запитливо глянув на своїх людей, шукаючи собі підтримки. Ті закивали головами, і він підступив до маленького поліцая.

— Лізь, ради бога! — погрозливо сказав він. — Та мерщій, бо зараз ти більше не зможеш ні спуститися, ні вилізти, а назавжди лишишся коло цієї клятої криниці. Хіба ж не справедливо буде, хлопці, коли я застрелю його, якщо він не схоче лізти?

— Справедливо! — гукнули всі.

Наляканий Гієрмо тремтячими пальцями перелічив монети, що підібрав був раніш, і, безперестанку хрестячись, підштовхуваний товаришами, сів у відро, обхопив його ногами і почав віддалятись від денного світла.

— Стійте! — крикнув він з колодязя. — Стійте, стійте ж бо! Вода! Я вже у воді!

Поліцаї, що спускали мотузку, затримали її вагою своїх тіл.

— А я дістану десять песо понад пайку? — запитав Гієрмо знизу.

— Стривай, ми тебе охрестимо! — гукнув котрийсь поліцай.

А інші гукали:

— Ну, сьогодні ти заллєшся водою!

— Ми тебе залишимо там!

— Ось зараз пустимо мотузку!

— На одного буде менше ділити!

— Вода тут дуже погана, — знову почувся голос, немов з безодні. — Тут якісь огидні ящірки й дохлий птах. Певно, тут мусять бути й гадюки. Моя робота таки варта зайвих десять песо.

— Ми тебе втопимо! — гримнув Рафаель.

— Я застрелю тебе! — скипів начальник поліції,

— Топіть чи стріляйте! —