Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність сформувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і таку течію, що ставила б собі за мету вихід України зі складу СРСР і створення незалежної республіки. Цього чекає частина українців на Україні і всі чотири мільйони української діаспори, цього чекають від України Естонія, Литва, Латвія, Вірменія, Грузія і невеличкий національно свідомий прошарок Білорусії, цього чекає від України весь демократичний світ.

Невже ж ми, хто став на прю з імперією зла уже давно, у нових умовах спасуємо і скотимося до рівня Спілки письменників України?

Пам'ять померлих в Кучині побратимів не пробачить нам запаморочення від бурхливості теперішнього життя. Вони загинули, а прапор не кинули додолу. Вони нам його передали. Ми теж не будемо вічно жити, але доки живемо, хай не здригнеться прапор в наших руках і жодні коливання суспільних хвиль хай не затьмарять ясної ідеї національної незалежності.

Сам інстинкт індивідуального самозбереження штовхав нас до відокремлення від Росії, що, прагнучи до світового панування, поставила весь світ на грань катастрофи. В України інші національні інтереси. Україна не має імперських амбіцій, їй не треба чужі землі й країни. Вихід із Союзу виведе Україну з російської військової системи і тим самим з-під можливого удару. Ми й так понад два сторіччя змушені були проливати свою кров не за свої національні інтереси, а в російських загарбницьких війнах. Годі вже. Послухаймо нашого мудрого Франка:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві, ляхові служить,

Довершилась України кривда стара -

Нам пора для України жить!

Задля збереження нашої землі і самих нас від можливих ударів атомної зброї геть від Москви!

Ідея самостійної України вже не одне сторіччя видається за найбільший злочин. На жаль, за час окупації нас так залякали, що ми навіть у родинному колі уникаємо розмов про долю України, дарма що доля нації безпосередньо відбивається на долі кожного з нас. Страх цієї теми став постійним складником народного українського мислення, що ще більше роз'єднувало народ і зробило його безборонною жертвою імперіалістичної антиукраїнської політики.

З початком перебудови та гаслом переходу до нового мислення закорінений страх, очевидячки, скоро розвіється і поступиться тверезому поглядові на націю, її долю та право під сонцем.

А право Україна має. І нічого злочинного в ідеї створення незалежної держави немає. Із заміною свавільних диктаторських методів управління за допомогою законів, із переходом до правової держави ми відкриваємо як реальне право статтю 72 Конституції СРСР, що проголошує: «За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із СРСР».

Стародавні римляни казали: «Хто користується своїм правом, нічиїх прав не порушує». Закон дає Україні право виходу зі складу Союзу РСР.

Використання Україною цього права не порушує прав жодної союзної республіки, і з їхнього боку немає законних підстав чинити перепони Україні до виходу з Союзу.

Якщо Конституція проголошує це право, то використання його є нормальний правовий процес. Це, між іншим, означає, що наша пропозиція скористатися правом виходу не має в собі екстремізму, а ми не є екстремістами. Навпаки, для безболісного і найсправедливішого розв'язання складних проблем, що виникають з відокремленням України, доцільно буде пропонувати створення погоджувальної комісії з повноважних представників уряду України, Московщини та інших 13-ти союзних республік.

VIII. ЧИ СЛІД ГОВОРИТИ НА ПОВЕН ГОЛОС

Всі українські політичні в'язні, яких я зустрічав з початку 60-х років і до 1987 року, думають про одне й те ж — незалежність України.

Проте, знаючи, що за це б'ють найболючіше, чимало під слідством для зменшення кари намагалося зводити свою вину до захисту мови, освіти, культури. КДБ приймав цю хитрість і у слідчих документах: називав антисовітською пропагандою національне просвітянство. Аби мати підстави казати світові, що боротьба за самостійність закінчилася з розгромом бандерівщини (яку було брехливо оголошено витвором німців під час війни), КДБ уперто уникав писати в документах справжню мету звинуваченого. А втім, це формальний бік справи. Чи вдавалося арештованому обдурювати КДБ по суті? Ні в якому разі і ніколи! Голови КДБ УРСР генерали Никитченко, Федорчук, Муха та їхні підлеглі на підставі великого числа спостережень чудово знали, що коли вже людина побудчлася до захисту національної мови й культури, вона логікою свого духовного зростання неодмінно доходить думки про необхідність державної незалежності, і якщо зараз ще чітко не сформувала собі цю думку, то неодмінно сформує. Далебі, з якої рації самостійність українцям має принести зло, коли 150-ти іншим народам світу вона приносить добро?!

Гра арештованого в заміну прагнення до самостійності турботами про культуру розв'язувала руки московській пропаганді на тему щастя й розквіту України у складі Союзу, але зовсім не полегшувала долі арештованого, і за свою нібито просвітянську діяльність він діставав строк, як за справжню самостійщину. Вигравав КДБ, а не арештований. Позаяк кару діставав як за самостійщину, то й немає розумних підстав заміняти справжню мету безневинним просвітянством. Ніхто нікого тут не обдурює. І ми КДБ, і він нас дуже вже добре знаємо (маю на увазі не персонально, а як дві протилежні сили; рух зз незалежність і установа душителів незалежності), щоб хтось міг когось обдурити. Від відкритого декларування патріотами свого прагнення до незалежності строк ув'язнення не був би більшим, зате ширше б розходилася центральна ідея — така проста і зрозуміла всякому пересічному українцеві, тоді як обертання слів на судах (а пізніше і в заявах) навколо мови й культури малозрозуміле робітникові й колгоспникові і мало їх гріє. Отже, окупаційну адміністрацію не обдурюємо, а свій простий люд залишаємо в тумані.

Перебудова вимагає нового мислення. Ця вимога стосується і до нас.

Ми теж повинні вчитися відкидати паліативи і називати речі своїми іменами. Причому слід узяти до уваги ще ту обставину, що простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтелігенція, ніколи не доходив, отже, й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтелігенції більших зусиль, аніж від простого люду.

Народ живе, доки в нього живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство!

Будьмо