Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

хвилину вода почала через фундамент стікати. Діватися, одначе, дальше, було їй нікуди, бо тут же починався горбок. Тоді вирішено там викопати яму. Зігнали всі вільні від шахти бриґади, та виявилося, що є лиш дві лопати до диспозиції. За кілька днів яма таки була, а за якийсь час була й повна. Та «зав» не опустив рук, а впав на ще кращу думку: десь зорганізував відро, прив'язав його до велитенського якогось дишля і поставив двох людей (у грудні при 30 і більше степенях зимна!) вичерпувати воду. Що вода тут же стікала назад до ями, його не обходило. Так ми бовталися цілими днями в брудній воді без сенсу й цілі, кленучи «зава», «баню» і совєтську гіґієну. Гідна ця праця найшла свій гідний кінець у тому, що держак зламався, а другого не було де дістати (околиця ж безлісна). А що й відро втопилося при цій операції, «зав» матюкнув триетажним, а ми мали спокій. Ось так ми дожили до грудня. Тому згадаю кілька слів про совєтську зиму.

Перші приморозки зачалися «нормально», тобто у вересні, а від листопада були вже добрі морози. Морозні дні чергувалися з вітряними; при перших було до 40 степ. Ц., при других около 25, та останні були багато дошкульніші. Одежа, як для совєтського полоненого, була нідочого, бо німецькі мундири, в які була одягнена більшість полонених, подерлися давно, а решта — це було сорокате лахміття неокресленого походження. Таборовий шахтяр ніколи не зміняв одежі. Він в одних лахміттях спав, їв і працював. З приходом зими начальство придбало деяку кількість військових шинель, а підчас лазні давали шахтарям також одну пару білля (але якого ж!). Все це були висортувані військові речі, а ті, що бачили совєтське обмундировання, можуть собі уявити, як оті висортувані речі виглядали.

Бараки опалювалися теоретично вугіллям, яке самі шахтярі приносили з шахти. Та всім, окрім совєтських теоретиків мешканевих справ, відомо, що вугілля (брунатне!) від папіроски не запалиться, а дерева не було. Народ собі радив так, що розбивав уночі той барак, який удень будівничі пильно будували. Я сам одної ночі з спільником, здер з даху крокву і відтак ми її цілком спалили. Всю зимову пору року у цілій таборовій трагедії комплікував ще один факт, що в жадній іншій країні не стояв би в зв'язку з зимою, а саме: здох таборовий кінь. Цей кінь був, як говорили, ровесником великої Октябрської революції, а я сам думаю, що, може, революції 1905 р. Складався він з ніг, ребер і голови, скупо обтягнених шкірою, а хвіст, під час Отчизняної війни десь ампутували. Отже цей коняка постачав нам всім хліб з пекарні, віддаленої на 8 км. Якже він одного дня відмовився служити далі соціялістичній батьківщині, то не було ради, як посилати за хлібом 2–3 бриґади (ок. 50–60 людей) з мішками. Тут підмосковський вітрець збирав своє жниво, а відморожені лиця і носи псували місячні звіти нашому докторові, бо давали доказ про недостатній інструктаж трудящим про ціну власного здоров'я.

Тут ми на порозі нової проблеми, а саме: медичної обслуги табору. Та я ще хотів згадати коротко про візника-хлібовоза, бо він цікавий тип. Називався цей молодець Ґулянцов, а найбільш характерним явищем було те, що він народився і ввесь вік прожив у лагері. Він народився 1924 р., в якому лагері, не знаю. Можливо, що це був якийсь приют для бездомних метерів. Дитинство провів він у приюті для бездомних. Пізніше все пішло утертою дорогою: щось десь вкрав і пішов до лагера десь на Уралі. Як випустили його десь в 1939 р., він попав в урки, а звідтам до нового табору. Взимку 1941 р., коли була біда на фронті, йото взяли безпосередньо з табору до війська. Воював до 1942 р., а там попав до полону і шоферував німцям. Тепер, влітку 1944 р. опинився він знову в таборі. В таборі чувся непогано, бо це був його дім. Відразу влаштувався хлібовозом, а щоби не попасти в шахту, асекурувався дуже цікаво: він подер і викинув свої штани. Ходив у підштанках і німецькому ґумовому плащі. Був це хлопець розумний, письменний, і не надто деморалізований. Мав жаль до часу і системи, що зробила з нього таким, на що навіть немає окреслення.

Тепер на черзі таборова медицина. Її гідні представники у нас — це згадувані д-р Репштайн та фельдшер Клевановіч. Обидва висококваліфіковані працівники та дуже порядні люди. Могли б зробити багато, якби мали чим. Бо таборова медицина — це йодина на воді, аспірина та інфузумадонідіс верналіс — або майже нічото. Існувала виразна інструкція, що наказувала лікувати лиш активні хвороби, на хронічні не звертали уваги. Лікувати, крім ліків, ще й звільненням від роботи (та це рідко, хіба при більш як 37 степ. Ц.), а до цього вмішався «проізводствєнний отдєл». В більш серйозних випадках відсилали до Сталіногорська, до центральної лічниці, з непоганою обстановкою. Совєтська перфідія йшла так далеко, що перед першим спуском в шахту, всіх перепущено через лікарську комісію. Ця комісія ділила всіх на чотири катеґорії. Перші дві йшли працювати в шахту, третя — на будівництво або таборову обслугу, а четверта — це були інваліди. Однак це була лише гра комісії.

Ще на закінчення опису 27-го «лаґерного отдєлєнія», маленький опис життя пересічного лагерника. Вставав такий бідачисько, залежно від «смєни», о 10-ій вечером та ішов до шахти, вертався о 9-ій рано і снідав, в 10-їй ішов спати. Спав до 7-ої, тоді вставав, «ужінав» і йшов знов спати до 10-ої. Як міг, писав перед виходом до шахти листи додому, де зазначував все, що «жизнь мая хароша», «как обично в лаґєрє», міг бити воші, курити і базікати з товаришами. Правда, треба сказати, що всіх працюючих там оплачували! Заробітки були там різні, залежно від праці та ступеня виповнених норм, від 150 до 500 рублів. Однак, незалежно від висоти заробітку, половину ще перед виплатою стягали за «удержання», крім цього ми платили податки та інші драчки. Податки ж, ясно, найбільш ідіотичні, напр.: за бездітність, хоч щонайменше половина лагерників була батьками родин.

В половині лютого 1945 р. ввесь наш табір кількома ратами перенесли до сусіднього «лаґотдєлєнія» Но. 8. Більшого значення це перенесення не мало, хіба те, щоби зробити місце полякам з Віленщини, нібито бувшим «аковцям», і для того, щоби люди не засиджувалися задовго на одному місці.

З острахом ішов я одного морозного дня до нового табору, назустріч непевній долі. Та це, як