Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

вивтікали з німцями — не знаю. Мабуть через вроджену нерухливість. Менша частина тієї публіки (це факт!) були їх недавні жорстокі вороги на життя і смерть — «красні» партизани, «гордість» сов. Білорусі. Згідно з премудрою, логічно прекрасно обґрунтованою совєтською системою, яка слушно голосила, що, мовляв, кожний, хто був за фронтовою лінією, міг коляборувати («содруднічать»), — зараз же по тріюмфальній зустрічі з Червоною Армією заперли в «провєрочні» табори. Своєрідна внутрішньо-таборова демократія, неписаний закон совєтського лагера дозволяв білорусам переносити одних другого. Для прикладу наведу такий факт: були в нашому таборі два односельчани з-під Слуцька. Один з них, з прізвищем Пятро Ліс, був сержантом білоруської поліції. Другий, прізвища не пригадую, був партизаном і тихо сидів у лісі. В одній облаві відділи обох земляків зустрілися і згаданий Ліс був ранений зблизька своїм же краяном. Щербата тітка Доля, що в Совєтському Союзі є бодай три рази така злобна, як у решті світу, у приступі спеціяльного злого гумору, звела обох разом у нашому таборі, де один зо страхом очікував кари, а другий — заслуженої нагороди. Та в «провєрочному» лагері існує ще такий мудрий винахід, як «медасмотр» (про це нижче). На цьому ж «медасмотрі» рішено Ліса (бо був ранений) післати на працю до кухні, а партизана (бо здоровий) — на шахту. Ніхто навіть не обурився на таку, в нашому розумінні, несправедливість — та й це обурення, зрештою, не принесло б багато користи.

Група росіян — це були головно власовці та «визволєнци» з німецького полону. Перші були цілком задоволені, бо очікували гіршого, другі — властиво нічого не стратили, бо лиш замінили один табор на інший. «Руский челавєк нєтрєбоватєльний», владі вибачає радо, бо привик. До всякого рода інородців ставилися погордо. Найгірше ставилися до білорусів і азіятів.

У цій групі була ще цікава група — згадувані 40 офіцерів. Були вони всі кадрові старшини, які без вийнятку, попали в полон ще 1941 р. і журилися тепер, що їм за це буде. Перед між ними вів якийсь майор, що командував щось два роки групою партизанів під Ленінградом. Ходив він усе гордо з медалею «за боєвиє заслуґі». Цей бідачисько мав якийсь час барліг коло мене і гірко-сумно раз зітхнув: «Ех, за что два ґода жизню рисковал, штоб наканєц з есесовцом в адной бєрлоге лєжать». Тоді вперше в Совєтському Союзі огорнуло мене почуття сатисфакції.

Другим по ранзі був капітан Кириченко, наш малорос, що, бувши ранений у ногу, дослівно нехотячи попав у німецький полон, звідки зараз був звільнений. І він, старший чоловік, що мав сина капітаном летунства, гірко тепер собі дорікав, що не пішов у партизани, щоб «окупіть віну» перед «народною владою», не бачучи, що і це його завело б сюди та й свою ногу мусів би хіба носити під пахою.

З цікавіших типів були ще: Кіріл Кутаков, начальник нашої «смєни»-шихти, що у вересні 1941 р. переїхав з ешельоном із Владивостока під Київ — і після одного дня фронту попав у полон, а тепер зі шкіри вилазив зі страху, щоб йому не пришили саботажу. Був ще Бурханов, київлян, що говорив мішаною російською і українською мовою, а писав, як піванальфабет, але мав людське серце. Був Кристофор Янакі, з Криму, з вигляду італієць, а вдачею — кретин, поведінкою — хам, а разом совєтський лейтенант. Був ще «туапсінський жулік» — Кудрявцев, що, крім сифіліса і власної хоробрости, не знав іншої теми до розмови. Був теж білорус — лейтенант-фельдшер, Альошка Клевановіч, золота душа, пізніше мій добрий приятель. Всі вони, як уже я згадав, зайняли ліпші місця у таборі та чекали поки їх «усправедливлять», а покищо, доказували, за винятком Бурханова та Клевановіча (хахла і білоруса) свою відданість совєтській власті чином і пащекою. Їм самим поводилося відносно непогано, бо фізично працювати, «по лічному приказу товариша Сталіна», вони не мусіли. Були вони в кухні, шефами бараків, в канцеляріях (а було їх багато), словом всюди, де було якесь «корито». Правда, декілька з них ходило добровільно в шахту «давать уґальок странє», та на таких підлизнів самі москалі дивилися з погордою.

Я тимчасом, з моїм відтоді нерозлучним другом по недолі, Дуркотом, тинявся, як тінь по таборі. Якийсь час ми мили підлоги по канцеляріях, відтак подавали дерево до циркулярки, далі ходили грузити вугілля на залізничні ваґони, врешті Дуркот став працювати в сушарні, де сушилася одежа, а радше нужденні лахи шахтярів, а я перейшов до свіжозбудованої лазні, як «банщик». Це був 1944 р.

Ця лазня, по-совєтськи «баня», це нова епоха в мойому таборовому житті. Кілька слів про ґенезу цієї приємної та корисної інституції взагалі: наш табор, як відомо, був табором новим. Був там адміністративний барак, кухонний та два мешканеві. Будувався ще один мешканевий барак, як я вже описував, то — лазня. Головно на будову лазні з обов'язковою вошобойкою-«дезкамерою» ставили великий натиск. Від цього «натиску» вийшла вся будова дещо придавлена. Розуміється — двері були недопасовані, печі не тягнули дим, вікон не було, це ж речі, — без яких совєтська хата не є хатою. Але мала ця баня один ганч — а саме будівничі забули застановитися, — куди має відпливати, вода (бо про приплив подбали: водотяг був). Підлога мала діру і на тому кінець. Треба було конечно пустити «баню» в рух. Дотепер у таборі був лиш один кран з водою, для кухні та 800 клієнтів — замало. За останні три місяці 2 рази гонили нас до лазні на шахті, та там не було ані теплої води ані «дезкамери», по-совєтськи «прожарки». Які брудні були люди, свідчить факт, що один шахтяр так дуже обріс брудом, що цей бруд уже увійшов у нашкірок і його не можна було змити ні милом, ні кип'ятком. Я сам бачив, як хитав головою над ним таборовий лікар д-р Репштайн, дуже солідна людина.

Отже, пущено в рух «прожарку». Коли було вдосталь горячої води, начальство погнало людей на «санобработку». Пам'ятаю, що все йшло так довго бездоганно, аж нещасна діра в підлозі наповнилася брудною водою. Совєтська баня не така, як у людей. Там нема ні ванни, ні душів, кожний «фасує» цебер води і може ту воду хоч би і випити, це його діло. Тому, заки начальство вспіло спинити вихляпування води «народом» на долівку, вода стояла вже вище кісток. «Завбані» вже чухав голову, щоб якого «вредітєльства» не пришили, але вихід найшовся сам собою, і то дійсно соломонівський: баня стояла на похилій площі й за