Читати книгу - "Мости округу Медісон"

А втім, я лише людина. І ніякі філософські обґрунтування не здатні змусити мене не думати про тебе, не жадати тебе щодня, щомиті, і безжальне виття часу – того часу, що його я ніколи не зможу провести з тобою, – ні на мить не змовкає в моїй голові.

Я кохаю тебе всією душею, всім своїм єством. І завжди кохатиму.

P. S. Минулого літа я встановив на Гаррі новий двигун, і він тепер чудово бігає.

Посилка прибула п’ять років тому, і відтоді Франческа переглядала її вміст щороку в день свого народження. Вона тримала камери, браслет і ланцюжок у шафі, у спеціальній скрині, яку, на її замовлення, зробив з горіха місцевий тесля. Франческа сама придумала конструкцію й попросила, щоб у скриню не потрапляв пил, а внутрішні відділи мали м’яке оббиття. «Дуже вигадлива скриня», – зауважив тесля, проте Франческа лише всміхнулась у відповідь.

Останньою частиною ритуалу був рукопис. Франческа завжди читала його при свічках, коли вже зовсім поночіло. Вона принесла його з вітальні в кухню, обережно поклала на жовту стільницю біля свічки й закурила свою єдину за весь рік цигарку – «Кемел». Потім, ковтнувши бренді, заходилася читати.

Є на шляху повороти, яких я не розумію, хоч, здається, все життя подорожував уздовж звивистих кряжів. Я рухаюсь у вимірі Зет; а світ обертається деінде на іншому краю буття, паралельно до мене. Наче я стою, сховавши руки в кишені й нахилившись уперед, і споглядаю його у вітрині великого магазину, зазираючи досередини.

У вимірі Зет бувають дивні моменти. Довго-довго під дощем я огинаю Нью-Мексико, і на захід від Магдалени магістраль обертається на лісову доріжку, а доріжка – на звірину стежку. Один змах щіток на моєму вітровому склі – і стежка перетворюється на дрімучий незвіданий ліс. Ще змах – і знову рух назад. Цього разу переді мною – великі льодовики. Я скрадаюся крізь невисоку траву, закутаний у хутра, зі скуйовдженим волоссям і списом у руці, тонкий і твердий, мов сама крига. Весь я – суцільні м’язи й непересічна спритність. Потім льодовики зникають, а я відступаю все далі й далі назад у своєму пізнанні суті речей. Навколо мене – глибокі солоні води, і я пливу в них, із зябрами й у лусці. Більше я нічого не бачу, крім нескінченного планктону, за яким чорніє цифра нуль.

Евклід не завжди мав рацію. Він виходив з паралельності, незмінної до кінця всіх речей. Проте можливий і неевклідів спосіб буття, де лінії знов збігаються, далеко звідси. Крайня межа. Ілюзія конвергенції.

І все ж я знаю: це більше, ніж ілюзія. Іноді збіг можливий, коли одна реальність переходить у другу, утворюючи ніби м’яке переплетення. Не чітке, як на ткацькому верстаті в точному світі. Ні. Тут не чути стукоту човника. Лише… самé… дихання. Так, дихання.

І я, сповнений сили та енергії, неквапом рухаюся біля цієї другої реальності, обгинаю зусібіч, цілком віддаючи їй себе. Вона відчуває це й теж починає випромінювати енергію, віддаючи вже себе мені.

Десь усередині того дихання лунає музика й заводиться дивовижний спіральний танець зі своїм ритмом, і первісний чоловік зі списом у руці та скуйовдженим волоссям скоряється йому. Відтак, кружляючи щораз повільніше, він повертається в адажіо і, залишаючись первісним навіки, падає… з виміру Зет… у Неї.

На схилі цього дня – свого шістдесят сьомого дня народження, – коли дощ ущух, Франческа поклала конверт із манільського паперу в нижню шухляду секретера. Після Річардової смерті вона вирішила тримати його в банківському сейфі й тільки раз на рік, на кілька днів, забирала додому. Над фотокамерами опустилося віко горіхової скрині, а сама скриня повернулася на своє місце в шафі у спальні.

Удень Франческа їздила до моста Роузмен. Тепер вона вийшла на ґанок, витерла рушником гойдалку й сіла. Було холодно, однак це не завадило їй посидіти кілька хвилин, як вона завжди робила. Потім жінка підступила до воріт і постояла там, а тоді вийшла на доріжку. Двадцять два роки по тому вона все ще бачила, як жаркого дня він виходить з машини, щоб дізнатися, куди їхати далі. А ще вона бачила, як підстрибує на сільській дорозі пікап Гаррі, зупиняється і Роберт Кінкейд стає на підніжок, озираючись назад.

Франческа Джонсон померла в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. На той час їй було шістдесят дев’ять років, а Робертові Кінкейду виповнилося б сімдесят шість. Причина смерті була визначена як природна.

– Вона просто померла, – сказав лікар Майклові та Керолін. – Правду кажучи, ми трохи збентежені. Річ у тім, що ми не можемо встановити конкретної причини смерті. Сусід знайшов її, розплатану на кухонному столі.

У своєму листі до адвоката від тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року Франческа просила, щоб її тіло кремували, а попіл розвіяли над мостом Роузмен. Для округу Медісон кремація була явищем незвичним: у ній вбачали щось радикальне, тому Франчесчине бажання бурхливо обговорювали в кафе, на заправній станції «Тексако» та в місцевій господарчій крамниці. Місце поховання її попелу вирішили не оприлюднювати.

Після панахиди Майкл і Керолін повільно рушили до моста Роузмен і вчинили останню Франчесчину волю. Хоч міст і був недалеко від їхньої ферми, однак він ніколи не мав для родини Джонсонів особливого значення. Тож Майкл і Керолін знов і знов питали себе, чому їхня цілком розважлива мати повелася так загадково і не схотіла, щоб її поховали на цвинтарі поряд із батьком, як це заведено.

Відтак Майкл і Керолін заходилися довго й нудно розбирати речі в будинку. Вони забрали додому вміст банківського сейфа, щойно адвокат перевірив його майнову цінність.

То були самі папери. Майкл і Керолін розподілили їх між собою й узялися переглядати. Манільський конверт дістався Керолін – він був приблизно третім знизу. Знайдене всередині спантеличило її. Першим їй трапився лист Роберта Кінкейда, написаний тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, і вона почала його читати. Потім вона прочитала листа, датованого дев’ятсот сімдесят восьмим роком, а тоді – послання тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року від адвоката з Сієтла. Нарешті вона дійшла до журнальних вирізок.

– Майкле.

Він уловив нотки подиву та розгубленості в сестриному голосі й миттю звів очі:

– Що сталося?

В очах Керолін стояли сльози, її голос тремтів:

– Мама була закохана в чоловіка на ім’я Роберт Кінкейд. Він був фотограф. Пам’ятаєш, ми всі бачили