Читати книгу - "Щит і меч"

Коли Йоганн їхав на машині сам, він завжди залюбки підвозив когось із армійських. За це з ним розплачувалися натяканням.

Хіба можна бути неуважним до свого хлопця, такого привітного і люб'язного, якщо до того ж він от-от має вийти звідси з маршовою ротою. Щоправда, він ще не нюхав фронту, але він дуже шанобливо ставиться до фронтовиків, радячись, у яку частину найкраще піти служити.

Танкістам Йоганн вихваляв авіацію, льотчикам — танкові частини.

У цих коротких, але палких дискусіях про переваги того чи іншого виду зброї Вайс черпав чимало істотних відомостей.

Одного разу під час чергової облави в місті Йоганн побачив у ніші воріт хлопця з блідим, як бринза, лицем, хлопець озирався, тримаючи праву руку в кишені.

Вайс зупинив машину, зняв запасне колесо, випустив повітря, поманив хлопця і, подаючи йому насос, показав жестом, що він йому наказує накачати скат. Хлопець послухався.

Підійшов патрулі, Вайс показав свої документи. Патрульний спитав, киваючи на хлопця:

— А цей з тобою?

Вайс, ухиляючись від прямої відповіді, сказав невизначено:

— Полковник викликав машину, а ми ось запізнюємося.

Патруль пішов.

Закінчивши накачувати повітря в камеру, хлопець запитливо глянув на Вайса, спитав по-німецьки:

— Мені можна йти?

— Може, підвезти за твою роботу?

Юнак завагався, потім, одважившись нібито на щось відчайдушне, сів поряд з Вайсом. Довго їхали мовчки. Нарешті юнак не витримав, спитав:

— Ти чому мене виручив?

— Це ти мене виручив, — сказав Йоганн, — накачав колесо.

— Дивний німець.

— Чим?

— Та от виручив, — уперто повторив хлопець, — і везеш. Я ж поляк.

— Бачу.

— Ти що, хороший німець?

— Що значить «хороший»?

— А ось із таких. — Хлопець підняв руку із стиснутим кулаком.

Вайс знизав плечима.

— Рот фронт! Не знаєш?

— Ні, — сказав Вайс.

— То якого ж чорта ти мене виручив? — розсердився поляк.

Вайс, одриваючи руку від керма, стискаючи її в кулак, спитав:

— А де це ти бачив таких німців?

Лице в хлопця знов пополотніло.

— А ти, виходить, з гестапівців, так? Прикидався, так? Піймав, так? — І рвучко засунув руку в праву кишеню.

Вайс, не обертаючись, порадив:

— Не гарячкуй. Полічи до десяти й подумай.

Далі їхали знову мовчки.

— Я тут зійду, — сказав хлопець. Відчинив дверцята й поліз спиною до виходу.

Вайс нахилився.

— А гроші?

— Які? — здивувався хлопець.

— За проїзд.

Хлопець витяг зім'яті злоті, сказав:

— Тут і на пачку сигарет не стане.

— Все одно давай, — суворо сказав Вайс. Ховаючи гроші, всміхнувся: — А ти думав, німець тебе задарма повезе?

Розвернув машину. Майнуло розгублене, здивоване обличчя хлопця. Він несміливо помахав рукою. Вайс не відповів.

І хоча Йоганн здорово це придумав, узявши з хлопця гроші за проїзд, все одно виручати його — це була вільність, на яку він не мав права.

«Погано, товаришу Бєлов, — в думці сказав собі Йоганн. Але зразу ж мимоволі подумав: — А вдало це вийшло з камерою. Всі німецькі шофери так роблять: примушують першого-ліпшого польського перехожого качати ручку насоса. І я примусив…»

Та коли через кілька днів на вулиці п'яний німецький солдат бив по щоках якусь нафарбовану жінку й та кинулась до Вайса, благаючи захистити, Йоганн мовчки відсторонив її і пройшов мимо. Вайс пройшов мимо так байдужно, нібито все це відбувалося в потойбічному світі. Після випадку з хлопцем він ще довго ставився до себе критично, «проробляв» себе. Він розумів: прикмети радянської людини, її моральні особливості тут так само небезпечні й шкідливі, як жалість для хірурга. І він байдуже пройшов повз жінку, яку били, твердо знаючи, що його обов'язок вищий за ці почуття.

Кілька днів Йоганн возив місцевого німця, фермера Клюге — члена фрейкору — п'ятої колони в Польщі, функціонери якої здійснювали диверсії напередодні гітлерівського вторгнення, а потім виконували роль гестапівських підручних.

Обважнілий, коротконогий, з м'ясистим лицем, хворий на ядуху, Клюге, дізнавшись, що Вайс із Прибалтики, сказав докірливо:

— Таких хлопців слід було тримати там до певного часу, щоб ви потім за нашим досвідом влаштували там гарненьку поросячу різанину.

Вайс спитав:

— Ви вважаєте, що в нас була б така можливість?

— Я думаю, була б.

— Навіщо ж ми виїхали звідти?

— Отож і я кажу: навіщо? — понуро мовив Клюге. І раптом, осміхнувшись, втішив: — Нічого, хлопче, все ще попереду.

У Клюге на фермі працювало кілька десятків військовополонених поляків і французів, але він узяв підряд на доставку щебеню для шляхового будівництва, і всіх полонених загнав у каменоломню, і за наглядачів приставив до них сина й зятя. Тепер Клюге добивався нових військовополонених для ферми, запевняючи, що всі попередні повмирали від дизентерії.

Вайс запитав:

— А що ви робитимете взимку з такою кількістю військовополонених?

Клюге сказав:

— Головним конкурентом людини в споживанні основних харчових продуктів є свиня. А в мене самих плідників більш десятка, і чотири з них — медалісти. — Спитав: — Зрозумів?

— Ні, — сказав Йоганн.

— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.

— Свиней?

— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють,