Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох — лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…

А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.

В коридор хтось зайшов і постукав у двері.

— Зайдіть! — гукнув здивований Муратов.

— Я не хотів тебе турбувати, — сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. — Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.

Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.

— Нам немає про що говорити, — похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.

Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, — все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.

— Нам є про що говорити, — впевнено сказав Олекса Петрович. — Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.

— Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.

— Ні, треба, — спокійно заперечив Олекса Петрович. — Ти теж будеш продавати людей.

— Ніколи! — Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. — Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це — ніколи!

— Але ж це наша професія.

— Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…

— Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота — чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…

— Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?

— Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…

— Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?

— Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…

— Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.

— Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…

— Це нічого не важить, — Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.

— Немає в мене ні рідних, ні близьких… — почав Олекса Петрович. — Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! — Олекса Петрович помовчав і зітхнув. — А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…

— Даремно сподівались…

— Ти не сердься, Юро. Я твого батька виказав тому, що… Ну, ти сам скоро все зрозумієш, раз ти пішов по цьому шляху. Накажуть — зробиш. Не зробиш — уб'ють. В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери. Поки не пізно, відмовся. Вони зараз нічого не зможуть тобі зробити. Відмовся, і ти будеш жити спокійно…

— А я не хочу жити спокійно. Мені хочеться їздити в інші країни, жити таємно і щомиті ризикувати. І ви мені не псуйте настрою, не порпайтеся в моєму житті, Олексо Петровичу, я вже давно себе до цього готую, і інші мене готують… І ви мене готували, але я вас ненавиджу. Ви мені снились не раз із закривавленими руками, скривавленим ротом, наче ви тільки що рвали труп мого батька й пили його кров. Ви бридкі мені з того дня, як я дізнався, що ви донесли на нього.

— Так чому ж ти стаєш на