Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Олена

   Опинившись біля Розочки, я думала, що з мене поллється потік слів, але помилялась. Мовчання, ось чим я насолоджувалась поруч з улюбленицею.

   Дотики. Вони означають значно більше, ніж слова. Останні можна висловити так, що не запідозриш омани, а перші… важко відтворити так, щоб запам'яталося і було зрозуміло: не підстава, а щирість! Прояв, який викарбовується у підкірці та спливає, час від часу проводячи за собою енергетичний імпульс, який буває різним: злим, щасливим, таким, що розчаровує, мрійливим, болючим.

   Мої пальці торкаються шовковистої, короткої шерсті Розочки, шкіра під подушечками моїх пальців здригається, наче проганяє непроханих комах. Але я інтуїтивно відчуваю, що їй приємно. 

   Спершись головою на живіт тварини, я повільно дихаю, а моя рука вимальовує різні візерунки.

   Я насолоджуюсь відчуттями, дотиками до теплого тіла і відлунням нашого серцебиття. 

   Тиша. Ось чого мені не вистачає, та вона не вічна: скоро у стайню зайдуть робочі, тому мені потрібно нести свої ноги в бік хати.

   Я обіцяю Розі, що ще зазирну і принесу їй смачних яблук, після чого взуваю на ноги капці й неспішно йду. Мій крок стає надто повільним, а серцебиття — надто гулким і швидким, коли мені залишається ступити останній крок, який розділяє приміщення та вулицю, яка встигла увібрати в себе сонячне тепло.

   Визираю і, переконавшись, що все гаразд, мчу у бік хати.

   Увійшовши до неї, кидаюсь до сходів, а від них — до своєї кімнати. Спираюсь на зачинені двері й усміхаюся, вимовляючи губами ледь чутні слова:

   — А вчора ти так само бігла сходами, не уявляючи, що чекає на тебе після вечері.

   Відштовхнувшись від дверей, я чимчикую у ванну кімнату. Знявши нічну сорочку, ганебно викидаю її у сміттєвий бак, а від згадки про нещодавні події яскраво відчуваю, як мої щоки змінюють колір.

   На сніданок спускаюсь ледь не останньою, а все через те, що ніяк не могла визначитись, що одягнути.

   Мені хотілося натягнути те, що завжди, а не вигадувати казна-що й почуватись так, наче збираюсь не на сніданок у власному домі, а на своє перше побачення з чоловіком, у якого я до нестями закохана! І відбувалось це все суто через змішані почуття. 

   Васька. Він мені зізнався у своїх почуттях, і про цей розклад я думала якось так: не серйозно. 

   Так, хлопець приділяв мені увагу, засипав компліментами, допомагав у всьому, хоча й ніколи не просила. Але я жодного разу не давала йому натяку, що між нами може щось бути.

   Я й сама не могла визначитись, який тип чоловіків мені подобається, а ще старалась триматися осторонь від “почуттів”. Я мріяла стати відомим дизайнером і аж ніяк не хотіла закохуватись, а потім страждати. Дякую! Надивилась на одногрупниць!

   Спершу все в ажурі, а далі — облом і сльози!

   Щодо Василя, то я вирішила дотримуватись своєї незмінної поведінки: легка дружба.

   Якщо з Васьком було все ясно і розбірливо, як сонячний день, то от з Мирославом стало все складніше!

   Наше знайомство не назвеш нормальним, як і спілкування та мій настрій як до, так і під час вечері. Додаємо ще й сьогоднішній ранок!

   Він — мій роботодавець, сподіваюсь(!), і яка у нього думка після усього?

   Практично гола, розтріпана, змокріла й верхи на кобилі! Соромно-то як!

   Мені не було так соромно, коли я йому говорила про вуса в сметані й неправильно називала його по батькові, а тепер, боюсь, згорю зі сорому! Шматок у горло не полізе!

   Сідаючи за стіл останньою, я маю чіткий план: ігнорувати усі косі погляди, а потім думати, якщо буде потрібно. А ще сподіваюсь, що Мирослав Богданович не передумав і дозволить мені злетіти, розправити крила й маневрувати у польоті у світі дизайну!

   Ранкове привітання — воно злітає першим з моїх уст, а тільки-но я чую вітання боса, дивлюсь на нього на нього і з моїх уст зривається:

   — Мирославе Богдановичу, я погоджуюсь на вашу пропозицію.

   У моїх очах читається мольба не відмовлятись від його вчорашніх слів і, не зважаючи на ранковий інцидент, прийняти мене на посаду дизайнера у своїй фірмі. Хоч я і була злою через вторгнення в особисте, та це не було таким важливим, як нищівний батьківський погляд. Васьки теж відчутний й мало чим відрізняється, і ще один — незрозумілий, який виходить від Мирослава.

   Я ж навмисне ігнорую невидимий батьківський заклик глянути на нього і продовжую дивитись на боса щенячими очима. 

   В той момент у моїй голові лунає одне прохання: залиште своє вчорашнє рішення незмінним, не зважаючи на ранкові події!