Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Фиркаю у своїй манері, адже таких слів вітер не задував у мої вуха конкретно від цієї особи, а тут: “Люблю твій норов?” А може, ще твоє волосся, ноги, шию, руки й шмарклі у носі?

   — Я люблю усе, що пов'язано з тобою, — прилітає віддача, яку я не хочу чути.

   — І підглядати за мною? — спалахує в голові червоним написом, і я одразу ж озвучую цю гіпотезу, адже ще жодного ранку не бачила його за цим принизливим ділом. 

   Поки я чекаю відповіді, у голову лізуть вже не надто різноколірні картинки і їхній розвиток, від чого стає лячно навіть такій войовничій, сільській дівці, як я!

   — Ну чому ж підглядати, — сховавши очі, відповідає він.

   — Ти просто кожного разу ненароком, — наголошую останнє слово, — опиняєшся там, де я катаюсь на Розочці? — хлопець мовчить. — Здуріти можна! — згинаюсь і, взявши відро у руку, йду впевненим кроком у бік стійла. Я така спантеличена, що навіть не замислююсь над тим, як виглядає мій зад у нічній сорочці. Йду, наче бик, у якого з носа валить пар! Маленький бронепоїзд, який пихтить і тягне переповнене відро, вода з якого прокладає мокрий слід і холодить ноги.

   — Та чого ти так реагуєш?! — кричить ледь не в моє вухо, а потім я відчуваю, що й відра немає у мене в руках, а от я сама стою повернута обличчям до співрозмовника. 

   — А як я маю реагувати на твоє стеження? Агент ти недороблений! Навіщо ховатись?! Кишка тонка?

   — А як я маю поводитись з тією, у яку закоханий, а вона нічого не помічає? — і тут моя щелепа смачно випадає і валяється вже десь там, біля моїх босих ніг. — Як я можу показатись їй на очі, коли вона тільки те й робить, що сипле гострими словами у мій бік, ігнорує? Як я маю реагувати, коли ти збираєшся з тим столичним гівнюком, який теж слідкував цього ранку за тобою? — і тут моя щелепа дивиться на мене скаженими очима й стрімко повертається до своєї господині. Ворушиться, розбурхує онімілий язик, і той хоче видати питання, яке рветься на волю, та я не встигаю — хлопця понесло ще швидше, ніж гостру діарею! — Я кохаю тебе і прийму зі всіма тарганами, але прошу тебе, не їдь до столиці. Залишся тут.

   — Тут… — повторюю його останнє слово.

   — Я дам тобі усе, відкриємо свою ферму, — починає він зі скаженим, блискучим поглядом, — я маю заощадження! — Викрикує так, наче я вже на все погодилась і розписалась у свідоцтві про шлюб.

   — Дохлий кіт, — вирвалось. — То і він бачив мене? 

   — То ти тільки це почула? — земля цілує відро, яке одразу ж випускає зі своїх обіймів добрячу хвилю води.

   — Я чула все! — кажу крізь зуби й затихаю. 

   Мій язик хоче ще промовляти свою промову, але зуби не дозволяють — стискаються просто на його кінчику. Той сичить й так і не висловлюється про те, що його збісив той факт, що за його господинею наглядала не одна пара очей, а цілих дві, якщо не більше! 

   Про останнє, більше, стараюсь не замислюватись і не аналізувати, що мій майбутній бос бачив мене у такому вбранні й за таким інтимним заняттям. Адже саме таким я його вважаю. Моя душа розкрилась у той момент, насолодилась відчуттями, природою, вбирала у себе енергію, подаровану їй усім навколишнім, і Розки. А за нею стежили, пускали слині й ще чорт знає що! 

   Неприємно! 

   — Йди, Васько, — махаю на нього й, підхопивши відро, йду до іншого крана, з іншого боку будівлі.

   — А як же… — починає він, та я перебиваю.

   — Я поїду в столицю, а коли приїду у гості, тоді й поговоримо.

   Хлопець нічого не відповідає, або я просто не чую. Відчуття поглинають мене, і я відриваюсь від реальності.

   Здається, що такого трапилось? Я не посивіла, не облисіла, Земля не перестала крутитись… Просто я дізналась, що за мною підглядала не одна пара очей у такі інтимні для мене моменти.