Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Батько, якому і в кращі часи не було до мене діла, стояв біля мольберта у заляпаному фартусі і не звертав увагу на відвідувачку. Процес видавався аж надто захоплюючим з огляду на те, що він малював. Гаряча (це кидалося в очі, незважаючи на незавершеність полотна) дівчина, груди якої цнотливо прикривало довге кучеряве волосся вугільного відтінку, притискалася до стовбура оливи, тримаючи в руці… Здається, це мало бути яблуко, та, схоже, митець ще роздумував, чи вкладати взагалі щось в її простягнуту долоню.

– Дуже гарно, – прокоментувала я.

Батько озирнувся, помітив мене, кивнув і поманив пальцем, запрошуючи присісти на софу біля стіни. У цьому вони з мамою були схожі – поводився Ігнасіо Гутьєрес так, ніби ми вчора бачилися. І нічого, що востаннє на моїй пам’яті він тримав пензля, коли я ходила до молодшої школи. Однак до тата, красивого, вже сивочолого чоловіка, я мала набагато більше теплих почуттів, ніж до матері.

– Ти відпустив бороду, – сказала я для того, щоб хоч щось сказати.

Ще якийсь час тато був поглинений процесом, звучала легка, схожа на класичну музика. Почуваючись тут абсолютно зайвою, я постійно вмикала і вимикала телефон у надії побачити повідомлення від Нейта. І хоча чудово розуміла, що такі справи не робляться за один день, не могла припинити. Кожен раз, коли світився екран, звідки на мене, наче з іншого виміру, дивилося усміхнене вродливе обличчя і такі чисті блакитні віроломні очі, я відчувала біль, навмисно краяла серце, ризикуючи поповнити статистику жінок, померлих від серцевого нападу. Нехай. Я мушу пережити кожен відтінок болю за шкалою від нуля до ста. Зараз я перебувала десь посередині, отже запас ще був.

– Доню, – звук голосу, густого і теплого, вивів мене зі стану самознущання. – Коли ти приїхала?

– Вчора, тату, – ми розцілувалися в щоки.

– Ти вчасно. Я якраз збирався йти, – я не стала казати, що сиділа тут години з дві, мабуть. – Пообідаємо разом?

– Залюбки.

Батько зачинив студію і ми вирушили у ресторан неподалік, доволі скромний, але з приємною атмосферою. Зайняли столик надворі. У процесі розмовляли про те, се, незначущі речі. Батько здавався більш щасливим, ніж я пам’ятала, тож я так і не наважилася спитати його про розлучення. Завжди існував шанс, що мати сама собі вигадала все.

– Знаєш, доню, мені давно варто було це зробити.

– Що саме?

– Повернутися до малювання. Я стільки років втратив, поки займався бізнесом. Бізнес робить тебе бездушною людиною. Лише зараз я це зрозумів, лише зараз почав знову жити, як колись мріяв. Ніколи не зрікайся своєї мрії, доню, ніколи. Чуєш? Життя минає, оглянешся назад – а бачити нічого. На щастя, – він потріпав мене по щоці, – у мене є ти, Нейт, я ні про що не шкодую, крім того, що не усвідомив цього раніше. Я не підтримав тебе, коли ти вирішила поїхати, пробач. Тепер ти тут і можу хоча б вибачитися.

– Тато, я не впізнаю тебе. Куди подівся Ігнасіо Гутьєрес, який примушував тремтіти конкурентів і… – ледь не бовкнула “йшов по трупах до мети”. Якщо й займався тато колись брудними оборудками, знати про це я не хотіла. Але батько змінився, це факт. Став м'якшим, задумливим, мрійливим, словом, таким, як бувають митці, а не владні бізнесмени.

За мить стала очевидна причина таких разючих змін у татовій поведінці.

– Валенсіє, знайомся – Есмеральда.

Я обернулася. За моєю спиною у плоті стояла спокусниця, ніби щойно зійшла з полотна.

– Ого! Це справжнє ім’я? – прошепотіла я на вухо татові.

– Авжеж! – скрикнула дівчина з виразним акцентом, яка, звісно, все почула. Її чорні очі кидали блискавки, а сміх і взагалі зовнішність нагадували Джуд у молодості. 

– Скільки вам років, Есмеральдо? – не втрималася я.

– Двадцять два, – гордовито відповіла.

Боже, вона молодша за мене! Батько впав у моїх очах з п’єдестала, на який щойно намагався видряпатися. Сивина в голову, а чорт у бороду. І заради цієї... він зібрався покинути Джуд?

Щоб не сказати зайвого, я відправила до рота салат зі шпинату з виноградом та сиром. І що воно за смак? Після насичених українських страв мені будь-яка їжа здавалася прісною і несмачною. Я потрусила перцю, чхнула, відсунула тарілку. Апетит не пропав, його від початку не було. Вже більше тижня.

Тато відсунув стілець для своєї пасії, вона щось замовила. Здається, я почула слово “кава”. Безперечно, це був знак згори. Ще один знак у вигляді дзвінка я ніяк не могла проігнорувати.

Я вибачилася і відійшла подалі, щоб ніхто не чув. Раптом, це щось важливе.

– Нейт?

– Сонце, маю для тебе новини. – Моє нещасне серце пустилося навскач, а долоні миттю спітніли. – Але вони тобі не сподобаються. Не знаю, що пов’язує тебе з цим чоловіком…

– Заради бога, Нейте! Відколи ти почав робити такі довгі вступи? Кажи вже!

– Мені вдалося дещо з’ясувати.

Він зробив паузу. Ні, це справжні тортури!

– Твого Кріса Сміта насправді звуть Кріс Девідсон, він онук українських емігрантів на прізвище Давиденко. – Знову важка пауза. – Одружений і має сина. 

– Неправда, – просипіла я зламаним голосом.

– Ти сама можеш пересвідчитися в цьому. Щодня о четвертій він забирає дитину з муніципального садка. Я скину тобі адресу.

– Нейте, звідки… – Але він вже відключився.

В моїй голові шоковані думки витанцьовували пасадобль, жорстко тупаючи твердими підборами.

Телефон гепнувся об асфальт.