Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Хтось ходив навколо мене, торкався за плече, пропонував перепочити, чогось поїсти, випити, а мені здавалося, що якщо я відірвуся від Кріса хоч на мить… Ні. Я не думатиму про такий фінал. Все буде добре, бо інакше не може бути.

Я провалилася в сон без сновидінь. Та неясні передчуття, ніби тіні, кружляли навколо мене, муляли, роз’ятрювали… 

– Все хотів спитати, навіщо ти обрізала волосся?

Я різко смикнулася, ледь не впавши зі стільця. Кліпала віями, важко усвідомлюючи, де і що я. Шию ломило від незручної пози, в якій я провела невідомо скільки годин, рука затерпла.

За мить, коли погляд зустрівся з ясними блакитними очима, що визирали з-під опухлих синьо-фіолетових повік, нижня щелепа моя зрадливо затремтіла. Чорт! Не вистачало тільки знову розревітися.

– Нова зачіска – нове життя, – прошепотіла. Голос відмовляв.

– А як щодо, – Кріс говорив ледь чутно, але впевнено, – другої спроби? Ти… пробачиш мені?

Я похитала головою.

– Я все забула.

Обличчя його, понівечене, але таке рідне і прекрасне, стривожилося.

– Я хотів…

– Ш… ш… – перебила. – Нічого не кажи. Минуле не має значення. Головне – твоє одужання.

– Ні, прошу, – йому явно було важко говорити, але він пересилював себе, неначе сказати ці слова саме зараз було рівнозначно перемозі над смертю.

– Крісе, не треба. Ти ще слабкий. Ми поговоримо потім, коли тобі стане краще. 

Та впертість – одна з тих якостей, якої у Кріса було хоч греблю гати. Він навіть спробував підвестися.

Я підскочила, хоча в самої запаморочилося в голові. 

– Що ти робиш? Не можна!

Неочікувано він упіймав мене за руку. Легкий дотик пальців відчувся мені наче залізна хватка.

– Присядь, прошу. Я надто довго зволікав і ледь не втратив усе. Більше не хочу чекати. 

Я уважно дивилася на нього, щаслива вже від того, що він повернувся до життя. Яка б не була проблема, ми з нею впораємося. Ми подолаємо перешкоди. Аби лиш бути разом.

– Наскільки пам’ятаю, я мав відповісти на одне питання.

У грудях похололо. Все раптом перекинулося догори дриґом. Поки я тут медитувала, нафантазувала собі неіснуюче взаємне кохання. А якщо він зараз скаже, що не кохає мене? Чи витримаю я таку правду?

Боже, Валенсіє, ти ідіотка! Знову повірила в примарне щастя?

Скосивши очі, помітила, що Кріс уважно слідкує за найменшим рухом м’язів на моєму обличчі. Я мовчала, приготувавшись прийняти удар.

Мені здалося, що він спробував посміхнутися, хоча це явно було складно зробити розшарпаними губами, і в цьому натяку на посмішку вгадувалася та сама, найперша, від якої я колись пропала.

– Ти хотіла знати, чи потрібна мені.

Я заклякла, боячись дихнути. Кріс поманив пальцем, щоб я підставила вухо, і прошепотів:

– Доки смерть не розлучить нас…

Мої очі запекли. Щось крапнуло на подушку біля голови Кріса, а він продовжував:

– Пробач мені… Пробач… Нехай сльози падають долу, як краплі дощу. Я кохатиму тебе до кінця.

Ну ось, любі читачі, добігла кінця історія про віднайдення кохання Валенсії та Кріса, що починалася, як легка пригода, а закінчилася... Буду щаслива дізнатися вашу думку про завершення. Ваші відгуки - найкраща нагорода автору!

Щиро ваша Ліна Алекс

Кінець