Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Страх липкими павутинками потягнувся до мене. Я вкрилася потом.

Фелікс схвильовано заметушився:

– Красунечко, ти зблідла. Тобі зле?

Заперечливо похитала головою, силячись проковтнути твердий ком у горлі. Коли це зрештою вдалося, я, заїкаючись, пробурмотіла:

– Н… н… Нейт?

– Любонько, – Фелікс узяв мою мляву долоню, – не хвилюйся, не думай про нього, все вже позаду.

Якби ж це справді було так, хіба вони зараз приховували б щось від мене? А ці двоє явно приховують. Щодо Кайла достеменно не знаю, а от Фелікс ніколи не вмів достовірно брехати.

– Феліксе, – я послала важкий погляд з-під лоба на відрослий колись малиновий чуб, а потім – у світло-карі, трохи опуклі очі, – ти хочеш, щоб я мучилася всю ніч від кошмарів? Говори правду. Не примушуй мене благати.

Надуті губи друга явно свідчили, що він намагається розв’язати дилему. Кайл спостерігав за Феліксом, а я – за Кайлом.

– Послухайте, хлопці, – не витримала я, – не треба поводитися зі мною, як з порцеляновою лялькою. Ніякої катастрофи не станеться, якщо я все знатиму. Гірше буде мені залишатися у невідомості. Ворога треба знати не тільки в лице, але й передбачати його наступний крок.

Хаотичні пересування кімнатою майстра перукарського мистецтва різко припинилися. Здавалося, він щось надумав, спер руки в боки, грізно насупився і видав:

– Не буде наступного кроку.

– Що це означає? – Я була спантеличена.

Фелікс наблизився.

– Мені шкода… Ні. Не шкода цього покидька, вибач, Валенсіє, хоч він і був твоїм братом.

– Ем… Був?

Кайл кивнув:

– Нейт потрапив в аварію і розбився на смерть.

Мене ніби крижаною водою облили. Всі органи чуття разом застигли, ошелешені шокуючою звісткою. Потім тіло так само раптово відпустило, м’язи ніби перетворилися на желе. Добре, що я лежала.

Я не знаю, що мала відчувати цієї миті. Полегшення, обурення, горе? Мої розбалансовані емоції змішалися в одну нероздільну масу і просто затопили мене.

– О, любонько, – забідкався Фелікс, осудливо зиркаючи убік Кайла, – все добре. – Він провів великими пальцями по моїх щоках.

– Що ти робиш? – розгубилася я.

– Витираю твої сльози. Не плач, прошу, він і нігтя на твоєму мізинці не вартий.

Я похитала головою.

– Не знаю, воно саме… Коли це сталося?

– Того дня, коли закрили лікарню.

– Отже… Він не знав.

– Так.

– Що ж, – я глибоко вдихнула і видихнула, відновлюючи дихання і серцебиття, – кожному відплатиться по справах його. 

– Ти в порядку, красунечко?

– Феліксе, – я спробувала вичавити з себе тінь посмішки, – хіба я можу бути не в порядку, коли ти поруч?

У відповідь отримала поцілунки в обидві щоки.

– Ми залишимо тебе, – нагадав про себе Кайл, – тобі треба відпочити.

– Прошу, не кажи цих слів. Я вже відпочила на все життя наперед. Більше не хочу.

– Добре. Тоді просто поспи.

– І спати не хочу.

– Тоді чого ти хочеш?

Я замовкла. Миттєвий запал вичерпався. Якби ж я справді знала, чого зараз хочу, що мені потрібно. 

Ніби спалах, у мозку вибухнув спогад – лазурово-блакитні очі, що віддаляються від мене, а в глибині їх немов кричить і благає сама душа…

– Хлопці, – раптово хрипким голосом проказала, – а де Кріс?

***

За те, що я зробила, я гарантовано колись потраплю до пекла. Але зараз, на землі, я планувала опинитися в раю. А для цього мені конче був потрібен один чоловік. І він прямо зараз лежав переді мною з трубками в носі, голками – у венах, підключений до апаратів, які штучно підтримували його життя. Мене ж з одного боку підтримував Фелікс, незмінний Кайл чекав у коридорі.

Завдяки якому диву Кріс залишився живий, було загадкою навіть для парамедиків, що приїхали за викликом на місце аварії. 

Я дивилася на Кріса, вірніше, те, що від нього залишилося, – тінь колишньої краси і сили, і фраза “серце кров’ю обливається” й у сотій мірі не описувала мій теперішній стан. Все тіло боліло так, ніби це я на шаленій швидкості вилетіла з мотоцикла. 

Кайл сказав, що він їхав за мною, поспішав зустріти й визволити з аду. І за незбагненним збігом обставин зіткнувся саме з автівкою Нейта.

Я присіла поруч, взяла подряпану руку. Вона була прохолодною й неживою. Злякано перевела погляд на монітори – серцебиття й тиск справно відображалися на екранах.

Відсторонено помітила вологі плями на своїх джинсах. І коли я почала плакати? Чому я плачу? Чому сльози течуть без мого відома? Я ж ніколи не плачу, хіба ні?

Я звела погляд на білу стелю. Якщо там, над нею, хтось є, він не дозволить статися такій несправедливості. Я не мала потрібних слів, вони не приходили на мій каламутний розум, але було одне, в яке я вклала всю душу, звертаючись із дерзновенним закликом: “Прошу!” Серце моє палало, рвалося, пекло зсередини. Невже все, що сталося, було марним? Невже я вижила, не з’їхала з глузду тільки для того, щоб побачити, як вмирає коханий? Невже він покине мене, так і не сказавши головного? Невже я допущу це?!

Я стискала його долоню, намагаючись з усіх своїх нещасних, невідновлених сил передати єдине, що залишилося в мені незмінним, – моє кохання.  Не знаю, коли воно народилося, коли виросло у те, що не вміщається всередині, коли набуло незворотності, коли встромилося у душу і пустило там корені. Не знаю. Але знаю інше – людина тоді припиняє боротися за своє кохання, коли воно втрачає для неї сенс. Мій сенс лежав зараз на лікарняному ліжку, перебинтований, з подряпинами, переломами та синцями, але живий. Досі живий якимось дивом. А якщо він ще дихає, отже, бореться, значить, і я боротимуся до кінця.

Я зронила голову, торкаючись лобом до тильного боку Крісової долоні. Забулася у легкому маренні, чекала і молила. Кажуть, немає у світі більшої сили, ніж любов. Та чи мала моя любов потрібну силу? Чи достатньо її, щоб витягти коханого з потойбіччя?