Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 32. Валенсія

Як виміряти глибину людської ницості? Чи існує маркер, здатний попередити про небезпеку, що ховається за піклуванням? Як відрізнити справжню турботу від тієї, яка знищує? Чи спроможні ми побачити у найдорожчому – найгірше? Ми не бачимо і не підозрюємо підлості, бо віримо. Віримо у того, хто каже: “Я нікому не дозволю заподіяти тобі зло”, не здогадуючись, що зло – перед нами.

Скільки себе пам’ятаю, Нейт був моїм захисником, старшим братом, з якого береш приклад, якого таємно уявляєш у ролі всемогутнього героя, мрієш, щоб хлопець, в якого колись закохаєшся, був хоч трішечки на нього схожий. Ідеальний попри всі свої недоліки. Найближчий. Настільки близький, що перестала існувати відстань, на якій ще можна було побачити плями на сонці. 

Сліпа віра робить тебе беззахисним. Віра у брата перетворила мене на безвільний мішок з кістками, що плавав у тумані знетямлення. Світ припинив існувати. Люди навколо припинили існувати. Розум закрижанів у байдужості до всього. Все, що лишилося, – крихітна часточка відчуття, яке зачаїлося в підсвідомості, підтримуючи тліючу іскру життя, натяк на те, що в такому існуванні є сенс.

Кохання – воно як хмари. Навіть якщо вони розсіюються на обрії, назавжди ніколи не зникають. Десь у безмежності неба завжди з’являються знову. Так і в певній частині душі постійно існує атом кохання, нагадуючи про те, заради чого варто жити. Варто боротися. 

І я боролася, поки могла.

Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Так? Я гадала, що вже нічого в житті не здатне мене зламати після того, що я накоїла. Та я й гадки не мала, що найрідніша людина здатна зі мною вчинити. Ця думка, яка промайнула в один з рідкісних моментів просвітління, зламала мене. Я б могла виправдати Нейта в тому, що він запроторив мене до психлікарні, – місця, де насправді людина може загубитися назавжди. Але я ніколи не пробачу того, що він, користуючись нагодою, намагався зі мною зробити. Навіть Боб був мені менш огидний, ніж власний брат. З моменту, коли свідомість уповні повернулася до мене, я більше не мала брата.

У ці безтямні дні притулок мого розуму містився у серці і виражався лише одним словом – Кріс. Не знаю, чи повернулася я б до нормального життя коли-небудь, якби мені так не боліли ці чотири літери. Цей пульсуючий відбиток, ядучий і болісний, завадив мені безповоротно зануритися у темряву безпам’ятства. 

Коли туман поволі розсіявся, я усвідомила себе. І те, що відбулося, – окремо. Я не плакала, не влаштовувала істерик, не жаліла себе. Це було моїм покаранням – за те, що відібрала у людини життя, у мене було забрано розум. Про інші аспекти свого перебування у клініці я воліла не думати. Кожен отримує те, на що заслуговує. Я тільки сподівалася, що і Нейт колись отримає по заслузі. 

Тиха радість осяяла мене, коли я впізнала своїх друзів. Банально хотілося сказати: “Не вірю своїм очам”.

– Красунечко, – в очах Фелікса стояли сльози, – ти повернулася до нас.

Він нахилився і обійняв мене з усією силою любові. Я припіднялася на ліжку, щоб йому було зручніше. Під спину одразу підклали ще одну подушку.

– Дякую, Кайле. Не сподівалася тебе тут побачити. – Голос мій був кволим і тихим, але він звучав. Сам факт того, що я могла говорити, надавав сил.

Друг Фелікса присів з іншого боку, посміхаючись.

– Ти примусила нас понервувати. Але тепер все позаду.

– Як почуваєшся? – Фелікс ніяк не міг відпустити мою руку, мабуть, боявся, що я знову зникну чи відключуся, що відбувалося періодично останні… бозна скільки днів.

– Краще. Справді краще.

– Хочеш чогось? Може, чаю?

Я скривилася. Згадка про напій зі смаком каркаде відчутно вколола.

– Дякую, я напилася чаю на решту життя. Води, будь ласка.

Фелікс миттю збігав кудись і повернувся зі склянкою води. Зробивши ковток, я нарешті огляділася. 

– Це готельний номер?

– Так. Ми не знали, куди тебе везти. Гадаю, що бачити лікарняні стіни ти б не хотіла.Твої батьки впевнені, що ти мандруєш Європою. Ми нічого не говорили. Тільки тобі вирішувати, чи повідомляти їх.

Мисленнєвий процес поки що протікав у мене кволо, але дещо я все ж таки вловлювала чітко, а саме, що у голові моїй діра завбільшки з Манхеттен. 

– Хлопці, як ви дізналися, де мене тримають? Як ви взагалі опинилися в Нью-Йорку?

– Це довга історія. Коли-небудь розкажемо тобі.

– У мене повно часу, – зауважила, – до того ж, я нікуди не поспішаю, якщо ви не помітили.

Я водила очима по приміщенню, неясно відчуваючи, що чогось тут бракує. Але зрозуміти було важко. Наполегливий черв’ячок гриз ізсередини.

Я відкинулася на подушки. Перебувала зараз у такому стані, що нічого взагалі не хотілося, але мусила повертатися до нормального життя заради… Не знаю, чого. Щось важливе постійно вислизало з уваги.

– Лікар радив, – втрутився Кайл, – не перевантажувати тебе зайвою інформацією, а розповідати все поступово, інакше це може призвести до депресії.

– Кайле, – із всесвітньою втомою озвалася, – гадаєш, існує ще щось, здатне викликати у мене депресію? Краще розкажіть, як ви витягли мене звідти.

– О, це просто, – Фелікс засяяв і простягнув руку через ліжко до Кайла, – це все він. 

– Вірніше, мій батько. Виявилося, цей Ламберт шахрай, багато років тому позбавлений ліцензії. Справу швидко розпочали і так само швидко закрили. Більше він нікого не “лікуватиме”. Зараз він за ґратами.

– А… – хотіла було спитати про того, кого навіть подумки було гидко називати братом.

Хлопці перезирнулися. Мабуть, здогадалися. Однак мовчали, що води в роти понабирали. Невже і Нейта кинули до в’язниці? Це занадто добре, щоб бути правдою. Він не та людина, що легко дозволить позбавити його волі. Я більше схилялася до думки, що він утік, скориставшись ситуацією. Або ж просто все заперечує. Хто повірить опальному псевдолікарю, а не відомому видавцю і шанованому у певних колах бізнесмену? Втім, мені було байдуже, що з ним станеться, аби лиш він до мене більше не потикався.