Читати книгу - "Знак біди"

Що вдієш! Петрик із жалем поклав кавалок Бобовчиного м’яса на білий метал накривки й пішов у свій кут на городі. Треба було копати офіцерський клозет.

Копалося спершу легко, лопата на цілий штих лізла в м’який городній перегній, який Петрик потроху відкидав до плоту. Але далі земля стала твердішою, пішла глина, тут треба було довбти та ще й незручно повертатися з лопатою в тісній ямці. Хоч погода зранку випала холоднувата й вітряна, Петрик швидко загрівся, розстебнув кожушок. Він уже викопав до колін, наморився й відчув, що так ненароком можна й запізнитись. Мабуть, минула вже половина, коли не більш, даного йому строку. Спітніла спина під кожушком, і, щоб перепочити, Петрик присів на край ями.

Тоді й почув розмову на подвір’ї. Голос йому видався знайомим, Петрик озирнувся — грядками через бурячник до нього цибав Гуж у закаляних брудом чоботях, із гвинтівкою на плечі та білою вим’ятою пов’язкою на рукаві все тієї ж таки рудої шкіряної чумарки. «А це що за нещастя?» — недобре подумав Петрик. Поліцай підійшов до ями й скинув із плеча гвинтівку.

— Копаємо? — не вітаючись, спитав він.

— Та ось. Як бачиш...

— Не те копаєш.

— Що скажуть. Ми тепер, знаєш, усі під приказом.

— Так оце тобі мій приказ: підеш на картоплю. У Висілки. Вже всіх вигнав, тільки ви з бабою й лишилися.

«На, маєш! — подумав Петрик. — А щоб ви ґиґнули з вашою картоплею! Іди на ту холоднечу, не ївши на цілий день у поле...» Якомога лагідніше поглянувши на поліцая, улесливо сказав:

— А може б, нас ослобонили вже? Здоров’я, знаєш, надірване. У боці ось смика, то цей...

— Ну-ну мені! — суворо перебив його Гуж. — Смика йому! Ось не виберемо картоплю, німці голови повисмикують. Наказали: вибрати до картоплини та відвезти на станцію. До неділі.

— То цей... Хіба ж нема молодших? — захвилювався Петрик. — Бабів яких. А то мені оце шість десятків...

— Давай, давай! — нетерпляче пристукнув прикладом по землі Гуж. — Без розговорів.

Зажурено поварившись трохи, Петрик став вилазити з недокопаної ями. Дуже йому не хотілося йти невідомо куди, на висілківське поле, та, либонь, доведеться. Від цих і поготів не одчепишся. Ці тебе й під землею знайдуть, витягнуть і примусять робити все, що їм накажуть німці.

Узявши лопату, він покірно пішов за поліцаєм до хати, відчуваючи, як натрудив у клозеті поперек, і раптом подумав: а може, й краще — подалі од цієї розтерзаної, розграбованої ними садиби, на чисте поле. Там хоча б серед своїх, не відчуватимеш цього знущання й принуки. Як і завжди, він уже спробував знайти щось зручне у новому становищі, бо як же й жити, коли не пристосовуватись до обставин? Так як хочеться, все одно ж не буде, це він знав напевно.

Вони пролізли крізь дірку в тинові на подвір’я, де вже густо диміла кухня, з її котла клубами валила пара. Карло колотив у котлі, а Степанида, як і раніше, з мовчазною зосередженістю чистила коло тину картоплю.

— Ну, активістко, ти довго там? — нетерпляче гиркнув до неї Гуж.

— Не поганяй, не запряжена, — спокійно сказала Степанида, кидаючи у відро картоплину.

— Я не поганяю, а приказую. Беріть коші і марш обоє за мною!

— А де я тобі кошів візьму?

— У хаті! Мабуть, є ж десь коші в сінях?

— А хто мене туди пустить?

— Як хто? А вартовий що — не пустить? Гей, друже! — іншим, лагіднішим тоном сказав Гуж до вартового. — Дай я гляну. Коша треба. Пойняв? Коша!

— Цурюк! — гиркнув вартовий і скинув із плеча гвинтівку.

«О, добре! — мовчки порадів Петрик. — Отак тобі й треба: цурюк! А ти думав!» І він навіть приязно подивився на цього тупорилого вартового, який так доречно присадив гонористого поліцая.

— Ох ти чорт! — заклопотано крутонувся Гуж. — Ну торбу бери, відро яке...

— А де я того відра візьму? Це ж їхнє.

«Ні, Степаниду голими руками не візьмеш, — може, вперше зі щирим захопленням подумав Петрик. — Коли вже зґедзається, то хоч вий. І я тут тобі не помічник. Примусь, коли годен!»

За розмовою на подвір’ї вони не зразу почули, як величезна німецька машина звернула з гостинцю і підкотила до самих воріт. Вона ще не зупинилася, як з кабіни сквапно вивалився меткий фельдфебель, на його почервонілому обличчі було якесь пожвавлення — добре чи ні, одразу важко було й зрозуміти.

— Вас іст дас? — буркнув фельдфебель, зупиняючись перед Гужем. Той незграбно спробував узяти під козирок, але йому все зіпсувала гвинтівка, ремінь якої зісковзнув із шкіряного плеча й повис на лікті.

— Вас іст дас? Што єсть ето? — зовсім уже сердито повторив фельдфебель, взявшись у боки, й стояв так, маленький і товстенький, перед незграбною рукастою постаттю Гужа.

— Приказ на бульбу, пане офіцер. На картошку! — уточнив Гуж. — Щоб до неділі вибрали.

— Вас іст дас? — не прийнявши пояснення, ще більш роз’ятрено загримав фельдфебель і підступив ще на крок до Гужа.

— Я ж кажу, пане офіцер, наказано всім на картошку. Пан бургомістр...

— Вас іст дас? — знову правив своєї фельдфебель, і Гужеві на цей раз, мабуть, заціпило. Виструнчившись і вилупивши на німчика очі, він мовчки стояв, аж поки той не стрепенувся і якось аж надто спритно знизу вгору ляснув його двічі — по одній і по другій щоці. Поліцай гойднувся разом із гвинтівкою, потягнувши обіруч її до себе, чекаючи, мабуть, нових ляпасів. Але фельдфебель більше не бив, тільки розгонисто ткнув коротеньким пальчиком у бік воріт:

— Век!

І поки Гуж чи то перелякано, чи то зраділо поквапом цибав до воріт, фельдфебель образливо процідив крізь зуби:

— Вонюши поліцайшвайн...

— Еге... Правильно ви його. Недобрий чоловік, — не втримався Петрик, дуже вдоволений тим, що заробив Гуж. Він аж трусився із радощів, але фельдфебель якось непорозуміло зиркнув на старого, ніби вперше бачив його, й недобре примружив очі.

— Офіцерклозет фертіґ?

— Та де ж я зроблю, як оцей приперся! — почав Петрик, здогадавшись, про що запитує німець. Та враз схаменувся й замовк, уловивши, як фельдфебель