Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знак біди 📚 - Українською

Читати книгу - "Знак біди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знак біди" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 85
Перейти на сторінку:
якось хапливо плигонув до нього збоку. В ту ж мить він мало не зарепетував од болю — нічого не кажучи, фельдфебель дав йому такого носака, що Петрик аж підскочив. «Ой, Божечку мій!» — тільки й встиг подумати Петрик і, ніби ошпарений, вилетів крізь дірку на город.

11

Степанида сама не знала, як пережила ту годину вранці, коли німці трусили садибу, перевертали пожитки. Те, що вночі її ніхто з них не бачив, було вже зрозуміло, але від того легше не ставало, різне думалося. Знов же гвинтівка пропала саме тут, на хуторі, і того, мабуть, було досить, щоб жорстоко покарати його господарів. Дивно, як учора вночі, охоплена одним-однісіньким бажанням завдати їм шкоди, вона про те не подумала. А як зміркувала, то їй стало страшно.

Та поки що все обійшлося, німці всі забралися, при кухні залишився один тільки Карло, і їй наказали допомагати йому: спочатку начистити картоплі (троє повнісіньких відер), далі перемити зо два десятки плескатих котелків з накривками; а ще Карло примусив вишурувати піском два закурені чани й на додачу випрати якесь кухонне ганчір’я в гарячій воді з милом. Усе це вона робила зумисне мляво, без жодної охоти, і потроху, в міру того як вона заспокоювалась після вранішнього переляку, зростала її тривога за поросятко — як воно там? Треба було його погодувати, а то, мабуть, кувікає на весь яр, раптом хтось набреде, випустить чи вкраде, — що тоді на господарстві залишиться?

Але Карло не відпускав її ні на крок від кухні, все давав роботу, вона мовчки й безвідмовно виконувала. Полуднувати німці чогось не приїхали — може, трохи не впорались на мосту чи відробляли за вчорашнє святкування. Приїхали вони тільки перед смерком і одразу обліпили кухню — всі, видно, перевтомлені, зголоднілі, обвітрені. Петрик уже викопав і обгороджував парканчиком офіцерський клозет на городі, а вона шуснула від кухні до сіней, і вартовий відступив убік — тепер він дозволив зайти до комірчини.

Степанида зайшла й причаїлась — боялася попастися комусь на очі, все думалося: а раптом хтось із них упізнає чи здогадається, що саме вона взяла гвинтівку. Якби не нужда, вона й не вилазила б із цієї комірчини, де мала притулок і схованку і де вранці все було перевернено й перекинуто. Петрик ще не прийшов із городу, й вона трохи пересовувала по кутках діжки, начиння, повісила шмаття на цвяхи по стінах. Гнилий осінній день надвечір і геть зледащів, замрячило, німці не дуже гасали по подвір’ю, а якось швидко побрали свої котелки з м’ясом біля кухні й позашивалися в палатку.

Коли надворі повільнішало, Степанида зібрала в банячок решту старої вареної картоплі з цеберка, трохи посипала її ґрисом, глянула у віконце. Довкіллям брався швидкий осінній притемок, коло кухні нікого вже не було, окрім Карла, який, натягнувши на голову косий клинець плямистої накидки, наводив там порядок. І вона з банячком, прикритим полою ватянки, вийшла із сіней, втім, одразу наткнувшись на вартового — літнього носатого німця в насуненій на вуха пілотці. Він стояв під стріхою на ґанку і одразу простягнув ногу перед порогом.

— Ес іст ферботен! Нельзя!

— Не можна? Он як...

Вона не стала ні проситись, ані умовляти німця — з хати долинали лихі слова фельдфебеля, значить, він або той офіцер наказали вартовому не пускати її на подвір’я. «Щоб ви всі виздихали!» — сказала вона собі подумки й повернулася в комірчину.

Степанида поставила банячок коло порога, сіла на сінничок і просиділа так, аж поки до комірчини не причвалав Петрик. Від нього війнуло холодною сльотою, хоч Петрик зовсім не здавався промерзлим чи натомленим, а радше веселим і задоволеним.

— Жінко, живемо! — з неприродною для нього жвавістю заговорив він од порога. — Сортир зробив, ну цей, клозет... Офіцер похвалив.

— Може, вилаяв?

— Ні, похвалив, їй-бо... По плечу так поляпав. Гут сказав.

— Гарно ти вислужився, — в’їдливо сказала Степанида, трохи дивуючись у душі з Петрика: знайшов радість.

— Та не вислужився, дідько б їх узяв! — з прихованим запалом заговорив. Петрик. — А ось подумав, мо’, скрипку віддадуть.

— Не віддадуть, — сказала вона. — Не для того брали.

— А для чого вона їм? Грати ж не вміють.

— А може, і вміють.

— Аби вміли, вже грали б. Я знаю.

— Ну йди, проси, — сказала вона, думаючи, одначе, про інше.

Вона думала, що поросятко, мабуть, пропаде, просто перемерзне в таку холоднечу, якщо спершу не здохне з голоду у тій норі. І що робити? Хіба попроситись по якійсь нужді із садиби, може, пустили б? Але яку причину придумати, щоб повірили, вона не могла зметикувати й напружено думала, думала.

— Ану піду, — наважився Петрик, продовжуючи, втім, стояти на місці.

І тоді вона згадала про своїх недостріляних курей, що, мабуть, кудись подалися з хутора чи, може, поховалися в яру. Ходячи вдень біля кухні, вона крадькома все поглядала поза хату, чи не з’явиться котра. Але жодна не з’явилася, отже, десь добре зашилися.

— Попроси там, щоб пустили курей пошукати. Курей, скажи, розігнали вчора.

— А що? Можна. Ну, Господи, помилуй!

У темряві не було видно, але вона знала: Петрик перехрестився й помалу, нерішуче відчинив двері. Потім, трохи згодом, із сіней почувся тихенький стук в інші двері, до хати, і Степанида захвилювалася — чортзна, що зараз буде? Хоч би живим повернувся її Петрик.

Однак, здається, його пустили до хати, і він пропав там надовго. Вона чекала й слухала, але звідти нічого не було чути, окрім деяких ненаських слів, зрозуміти щось із яких було неможливо. І раптом тоненько, співуче загучала одна струна скрипки, друга й третя — зграйно загучали, і вона впізнала Петрикову руку. До чогось іншого він був не дуже зугарний, а от грати умів, як мало хто інший. «Невже віддадуть?» — з якоюсь сумною радістю подумала Степанида. Петрик, однак, не повертався, а замість нього з хати хвилююче-співучо полинула музика давньої улюбленої нею «Купалинки». Степанида слухала-слухала, душачи в собі щось жалісливе, що владно брало у свій бран, і вона не стрималася. З очей випливло одна за одною кілька сльозин, вона хутенько витерла їх з лиця ріжечком шорсткої хустки й знову причаїлася, слухаючи. Петрик грав гарно, чисто і навіть старанно, як колись грав молодим на вечірках у Висілках, Замошші, Ґудзах у

1 ... 29 30 31 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак біди"