Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Я побачив його неподалік протилежного берега — стримів десь із метра швидкоплинної води. Посилений нейрохімією зір показав мені Ядвігу й Ласло, захищених тими уламками, і каракурі, що повзали берегом, але начебто не дуже рвалися довіритися течії річки. Кілька з них перестрибнуло на корпус танка, та, здається, вони не могли як слід утриматися на ньому. Ядвіга стріляла в них з однієї руки, мало не навмання. Іншою рукою вона обхопила Ласло. На них обох видніла кров.

Відстань була десь під сто метрів — задалеко для ефективного обстрілу з осколкового бластера. Я забрів у річку аж по груди, але й тоді стріляти було годі. Течія мало не збивала мене з ніг.

— Кляте гадство…

Я відштовхнувся й незграбно поплив, рукою притиснувши «Роніна» до грудей. Течія одразу потягла мене вниз річкою.

— Трясця…

Вода була холоднюча, аж дух наглухо сперло, хоч як я намагався вдихнути, шкіра на обличчі й долонях заніміла. Течія здавалася живою істотою, що настирно смикала мене за ноги й плечі, поки я борсався проти неї. Важкий осколковий бластер і патронташ з ультравібраційними мінами затягували мене на глибину.

І їм це вдалося.

Я виборсався на поверхню, втягнув повітря наполовину з водою і знову пірнув.

Опануй себе, Ковачу.

Думай.

Опануй себе, трясця.

Я замолотив ногами, вирвався на поверхню й наповнив легені. Відшукав напрямок до руїни павучого танка, яка швидко віддалялася. Тоді дав себе затягнути, простягнув руки до дна й пошукав, за що вхопитися.

Шпичаки вчепилися. Ногами я теж уперся в дно, закріпився проти течій й поповз по дну.

На це пішло більше часу, ніж мені б хотілося.

В одних місцях камені, що я їх обирав, були або замалі, або не дуже міцно закріплені, і виривалися. В інших місцях чоботи не знаходили як упертися. Щоразу я програвав секунди й метри відстані та сунув назад. Раз я ледь не загубив бластера. Які б мій чохол не мав анаеробні покращення, мені все одно доводилося зринати по повітря раз на три чи чотири хвилини.

Але я впорався.

Я цілу вічність перебирав камені в колючому судомному холоді й намагався вкоренитися в річковому дні, аж коли нарешті став у воді по пояс, дохитався до берега й витягнув себе, хекаючи й трусячись, на берег. Якісь кілька митей я тільки те й міг, що стояти на колінах та кашляти.

Дедалі наростало гудіння машин.

Я зіпнувся на ноги, більш-менш нерухомо намагаючись утримувати осколковий бластер обома тремтячими руками. Зуби цокотіли так, ніби хтось провів струм крізь м’язи щелепи.

— Мікі.

Орр сидів на одному з жучків із власним довгоствольним «Роніном» у піднятій руці. Оголений до пояса, випускні отвори із правого боку грудей досі не повністю закриті після пострілу, жар колихав повітря навколо них. Обличчя замурзане залишками полімера-невидимця і чимось схожим на обвуглений пил. З ранок, що залишив на його грудях і лівій руці каракурі, повиступало трохи крові.

Він зупинив жучка й подивився так, ніби не вірив власним очам.

— Якого біса з тобою сталося? Скрізь тебе шукали.

— Я, я, я, кара, кара, ті кара…

Він кивнув.

— Про них подбали. Яда з Кі закінчують прибирати. Павуків теж обох винесли.

— А С-с-с-сильва?

Він відвів погляд.

Розділ десятий

— Як вона?

Кійока знизала плечима. Вона підтягла термоковдру до Сильвиної шиї і стерла біосерветкою піт з обличчя чільниці.

— Важко сказати. У неї сильна гарячка, але це не хтозна-що після такого виступу. Мене більше турбує оце.

Вона штрикнула пальцем у бік медичних екранів біля койки. Голодисплей котушки даних мерехтів різкими кольорами. В одному з кутів світилася упізнавана груба схема електричної активності людського мозку.

— Це чільницький софт?

— Атож, — Кійока тицьнула в зображення. Навколо її пальця забушувало багряним, помаранчевим і насиченим сірим. — Тут основне сполучення мозку з ресурсами чільницької мережі. Це також точка, в якій діє система аварійного роз’єднання.

Я дивився на той барвистий пучок.

— Підвищена активність.

— Еге ж, занадто. Після роботи більша частина зображення має бути чорною або синьою. Організм накачується анальгетиками, щоб зменшити набряк у спинномозковому каналі, і на певний час усе сполучення майже повністю обривається. Зазвичай вона таке просто пересипала. Але це… — Вона знову знизала плечима. — Я такого ще не бачила.

Я сів на край ліжка, щоб роздивитися Сильвине обличчя. Всередині будівлі було тепло, але після річки я ще й досі відчував мороз у кістках.

— Що сьогодні пішло не так, Кі?

Вона похитала головою.

— Не знаю. Можна припустити, що ми нарвалися на антивірус, що вже був знайомий з нашими системами проникнення.

— У софті трьохсотлітньої давнини? Та годі.

— Сама знаю.

— Кажуть, що воно розвивається, — у дверях стояв Ласло — обличчя бліде, рука перев’язана там, де каракурі розпоров її до кістки. За його спиною вироджувався й сірів типовий для Нового Хоко день. — Геть вирвалося з-під контролю. Знаєте, це ж і є єдина причина того, навіщо ми тут. Щоб покласти цьому край. Розумієте, уряд мав такий надсекретний проект виведення штучного інтелекту…

Кійока зашипіла крізь зуби.

— Не зараз, Ласе. Заради сраки. Тобі хіба не здається, що нам слід непокоїтися про дещо важливіше?

— …і той вирвався з-під контролю. Ось про що треба хвилюватися, Кі. Просто зараз. — Ласло зайшов досередини й махнув рукою на котушку даних. — Там засів софт із чорних клінік, і він зжере Сильвину свідомість, якщо ми не знайдемо до нього вихідних креслень. І це погані новини, тому що його архітектори зараз усі аж там, у сраному Міллспорті.

— Але все це — лайно на лопаті! — закричала Кійока.

— Гой! — на мій подив, вони обоє замовкли й подивилися на мене. — Гм, слухай, Ласе. Я не бачу, яким чином навіть розвинутий софт зміг би накластися на наші конкретні системи отак зльоту. Подумай, ну яка вірогідність такого?

— А якщо це одні й ті самі люди, Мікі? Годі вам. Хто пише софт для списантів? Хто створив усю списантську програму? І хто по самі свої всрані яйця сидить у власних розробках таємних чорних нанотехнологій? Драний уряд Мечека, ось хто. — Ласло розвів руками й глянув на мене з безмежною, як світ, тугою. — Знаєш, скільки є свідчень, скільки людей, яких я знаю, розповідають, що бачили віймінтів, до яких нема жодного засцяного архівного дескриптора? Народ, та весь цей континент — це експеримент, і ми лише мала його частка. І нашого капітана щойно вкинули до щурячого лабіринту.