Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Павуча башта обернулася. Там, де я стояв раніше, щебінь розлетівся на камінці. Дрібні уламки обкололи мені потилицю й подерли щоку.

— Гей!

— Пробач, — в її напруженому голосі вчувалися затамовані сльози. — Я зараз.

Наступний постріл пройшов мені високо над головою, можливо, навівшись на картину кількасекундної давнини, де я досі висів на скелі, яку Сильва піднесла системі обробки візуальної інформації — або то просто був постріл наосліп, машинний еквівалент паніки. Я полегшено гаркнув, витягнув осколковий бластер «Ронін» із кобури на спині й зблизився з віймінтами.

Те, що Сильва вчинила з системами коопа, було безжально ефективним. Павучі танки п’яно ковзали на місці, безладно обстрілюючи небо й верхні стрімчаки обабіч долини. Навколо них, наче щури на плоту, що тоне, бігали каракурі. Знерухомлена з виду скорпіогармата стояла посеред цього дійства, опустившись на задню частину.

Я дістався до гармати менш ніж за хвилину, розігнавши біотехнології чохла до їхньої анаеробної межі. За п’ятнадцять метрів до неї мені на дорогу вибрів напівпритомний каракурі, що безладно вимахував верхніми кінцівками. Лівицею я вистрілив у нього «Роніном», почув тихий кахик влучного пострілу й побачив, як буря мономолекулярних часточок розірвала його на шматки. Осколковий бластер клацнув і загнав наступний заряд у патронник. То була спустошлива зброя проти менших віймінтів, але скорпіогармата була важко броньована, і її системи непросто пошкодити направленим вогнем.

Я наблизився, приліпив ультравібраційну міну до високого металевого боку, а тоді спробував забратися подалі, перш ніж воно рвонуло.

І щось пішло не так.

Скорпіогармата відскочила вбік. Збройні системи на її спині раптом пробудилися й навелися. Одна важка нога розігнулася й гоцнула. Чи так було задумано, а чи ні, але удар ковзнув мені по плечі, і я простягнувся на увесь зріст у високій траві. Я випустив бластер із пальців, що раптово заніміли.

— Лайно.

Гармата знову перемістилася. Я звівся на коліна й помітив рух на краю поля зору. Високо на панцирі допоміжна башта намагалася навести на мене свої кулемети. Я помітив у траві бластер і стрибнув по нього. Бойові сполуки чохла впорснулися у м’язи, і заніміла рука знову налилася відчуттями. Над моєю головою, на боці самохідної збройної машини активувалася башта з кулеметами, і кулі роздерли трав’яний покрив. Я вхопив бластер і прожогом відкотився до скорпіогармати, намагаючись утекти за найменший кут обстрілу Буря від автоматів переслідувала мене, збиваючи в повітря фонтани видертого ґрунту й рослин. Я прикрив очі лівою долонею, а праву з «Роніном» скинув угору і вистрілив наосліп туди, звідки стріляло. Бойове навчання, певно, допомогло вистрілити доволі влучно — град куль урвався.

А тоді ожила ультравібраційна міна.

Неначе рій осінніх вогнистих жуків, охоплених голодним безумом, полуск яких підсилили для документальної експерії. Пронизливий тріскотливий вибух — бомба порозривала молекулярні зв’язки й метрову в діаметрі сферу броньованої машинерії перетворила на залізну стружку. Металевий пил бризнув фонтаном із пробою в тому місці, де я приліпив свою міну. Я поліз уздовж скорпіогармати, звільняючи з патронташа другу бомбу. Вони не набагато більші за тарілки для рамена, на які дуже схожі, але якщо не вискочити вчасно з радіуса їхньої дії, то можна стати соусом.

Фонтан від першої міни ущух, її поле колапсувало і перетворило саму міну на порох. З чималого пробою, що лишився на тому місці, клубочився дим. Я клацнув запалом нової міни й закинув її в дірку. Ноги гармати зігнулися й затупотіли загрозливо близько до місця, в якому я сховався, але виглядало це спазматично. Віймінт ніби втратив відчуття напрямку й не міг зрозуміти, звідки його атакували.

— Гей, Мікі, — Ядвіга на зашифрованому каналі, трохи здивована. — Тобі там поміч не потрібна?

— Наче ні. А тобі?

— Ні, просто тобі треба глянути… — я не розчув решту через вереск нової міни. Пробитий корпус вивергав пил і фіолетові електричні розряди. Скорпіогармата тонко й електрично заскиглила на загальному каналі, а ультравібрація продовжувала вгризатися в її нутрощі. Від того звуку я відчув, як піднялася кожна волосина на моєму тілі.

Десь на фоні чулися крики. Здається, Орр.

У череві скорпіогармати щось рвонуло, і це, мабуть, викинуло бомбу назовні, бо комашине тріскотливе вищання припинилося майже тієї ж миті. Виття затихло так, як кров просякає в засушену землю.

— Повтори?

— Я сказав, — заволав Орр, — чільниця впала. Повторюю, Сильва впала. Забирайтеся звідти к бісу.

Наче відірвалося щось величезне…

— Легше сказати, ніж зробити, Орре, — в голосі Яди вчувалася затиснута, напружена усмішка. — Нас тут якраз трошечки притисло так, що можна всертися.

— Підтримую, — протарабанив Ласло. Він говорив по аудіоканалу — певно, падіння Сильви потягнуло за собою й командну мережу. — Тягни сюди великі стволи, здорованю. Нам не завадить…

— Ядо, тримайся… — втрутилася Кійока.

У кутку мого поля зору спалахнуло. Я крутнувся саме тоді, коли каракурі налетів на мене, прагнучи вхопити мене усіма вісьмома зігнутими кінцівками. Цього разу не було ніякого спантеличеного тупцяння на місці — механічна лялька перла на мене на повній швидкості. Я прибрав голову саме вчасно, щоб уникнути косарського замаху верхньої кінцівки, й розрядив свого бластера впритул. Каракурі полетіло назад кількома шматками, а його нижню частину подерло на смужки. Я ще для певності вистрілив у верхню половину, а тоді розвернувся й обійшов довкруги мертвої маси скорпіогармати, міцно стиснувши «Роніна» обіруч.

— Ядо, ти де?

— У цій всраній річці, — короткі хрусткі вибухи позаду її слів. — Шукай очима затонулий танк і мільйон гімнючих каракурі, що хочуть його витягнути.

Я побіг.

На шляху до річки я вбив ще чотирьох каракурі — всі вони рухалися надто швидко як на пошкоджених. Що б там не збентежило Сильву, воно не дало їй часу завершити своє проникнення.

На аудіоканалі зойкав і лаявся Ласло. Судячи зі звуків, хтось постраждав. Ядвіга мірно поливала віймінтів непристойностями, плетучи тло для нудних розрядів свого бластера.

Я прогнав повз повалені уламки останньої механічної маріонетки й вискочив просто на берег. І стрибнув з нього. Мокрий напад бризок крижаної води сягнув пахвини, а навкруги зашуміли річкові водокрути. Мошисті камені під ногами й відчуття гарячого поту на ступнях — це мої генетично продумані шпичаки інстинктивно намагалися завадити ковзанню всередині черевиків, допомогти мені намацати рівновагу. Я мало не перекинувся. Та ж ні: зігнувся, наче дерево під крутим вітром, ледве спромігся побороти власну інерцію