Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Коли я повернувся на перший поверх, тримаючи запалений смолоскип у руці, то відразу стало зрозуміло, чому кішка облюбувала саме його. Тут була свята святих будь-якого людського житла — кухня. У сенсі вогнище камінного типу. І їжу, — судячи з пристрою типу рожен, а так само неабияк закіптюженому відерному казанку, що висів на тринозі, — готували саме тут. Відповідно, під рукою тримали й усі запаси. Ну, а де мішки, скрині та шафки з провізією, там і найлютіший ворог будь-якої домогосподарки — миші.

Чи були вони й у вежі на болоті ми з Митрофаном з'ясовувати не стали. Побіжно оглянули приміщення, але не знайшли в ньому нічого цікавого. Якщо не вважати такими півдюжини ковбас і окіст, підвішені на жердинах під стелею. А ще початий круг сиру, в одній із шафок. Інші полиці були заставлені мішечками, горщиками та плетінками з різним сипучим товаром, на зразок квасолі та пшона. А так само часником і цибулею.

Мій організм тут же спробував напоумити мене і пояснити, що у світі немає нічого важливішого і бути не може за своєчасний прийом їжі. Відповідно, треба негайно припиняти будь-які справи, щоб віддати належне трапезі, але допитливий розум був глухим до будь-яких умовлянь. Зараз мене цікавило лише дивне світіння з підпілля. Бо доводилося стикатися з цим уже двічі, і таємна підозра, що виникла одразу, тільки міцніла. Так що живіт, невдоволено побурчавши, вимушено заткнувся і, до певного часу зачаївся.

Притримавши за плече монашка, що сунувся було вперед, я першим почав спускатися в підвал. Смолоскип не ліхтарик — ним уперед себе не посвітиш і, щоб не обпектися, довелося підняти вогонь над головою. Але як виявилося, потреби в додатковому освітленні тут не було. Стандартний, можна сказати, Веселковий Перехід сяяв у підвалі вежі у всій своїй неземній красі. Так що смолоскип я загасив і засунув у кріплення на стіні.

До речі, цікава деталь. Якщо є кріплення, то й потреба в ньому буває. Тобто дармове світло не постійне явище. Перебої з енергопостачанням чи інші причини?

— Господи Ісусе! Що це?..

— Не бачив раніше такого? — я стояв на підлозі, а Митрофан на сходах, завдяки чому наші очі майже вперше опинилися на одному рівні. Ті випадки, коли я ніс на руках його зімліле тіло, можна опустити.

— Де? — чернець знизав плечима. — У монастирі такого дива нема. А в інших місцях я й не бував. А ви, ваша милість?

— Доводилося, братику. Це сяйво називається Веселковий Перехід. І…

— Ух ти! — Митрофан захоплено сплеснув руками. — Той самий?

— Я так розумію, що бачити його тобі не доводилося, але чув.

Хлопець кивнув, не відриваючи зачудованого погляду від порталу, який зараз змінював кольори не хаотично, а немов світлове супроводження якоїсь повільної музичної теми. Типу танго. Раз, два, три, чотири… Раз, два, три… Точно танго. Якому мене, зовсім незрозуміло навіщо, довго й безуспішно намагалася навчити всі рідні, близькі та просто добре знайомі дівчата і жінки. Починаючи від мами… Ну, не маю я почуття ритму. Почуття дистанції є, швидкість реакції теж, а ритму немає. Ось така аритмія виходить. Тому, як стверджував батько, мене не можна ввести в транс та загіпнотизувати. Без особливих препаратів.

— Пресвята Богородиця! Яка краса! Невже я грішний сподобився побачити образ Пречистої Діви?

Митрофан зробив крок уперед і зачепив мене ліктем за плече.

— Стояти, Казбек!

Я схопив хлопця за руку і смикнув до себе. Не знаю, чий образ він там побачив, але в портал я його не пущу. Щезне і привіт, Митьком звали... Сам згине і до мене когось зайвого приведе.

— Відвернися або очі заплющи!

Але оскільки чернець ніяк не відреагував, довелося зробити йому «темну» насильно. У тому сенсі, що затулити долонею.

Митрофан завмер.

— Ау? Ти вже повернувся?

— Що трапилося? Чому темно стало?.. — засмикався він у моїй руці. — І куди поділася Богородиця?

— А так? — я прибрав долоню.

Хлопець заспокоївся. Але відразу ж глипнув на портал. Схоже, гра світла мала на нього майже миттєвий вплив. М-да, його б разок на студентську дискотеку зводити, чи в нічний клуб. Там би він не одну діву Марію побачив. І не тільки уявну.

— Все, все… Одного разу вистачить, — я безцеремонно розвернув Митрофана на сто вісімдесят градусів. — Чеши-но ти, братику, нагору, та зроби нам чогось перекусити. З розрахунку на п'ятьох.

— Ваша милість когось чекає на обід? — уточнив той.

— Ага. Лукулл обідає у Лукулла… Багато запитань ставиш. Топай давай! І швидко. Я тут миттю закінчу і теж піднімуся. Дуже голодний…

Монашок не сперечався і навіть не намагався озирнутися. От і добре…

Для очищення совісті я ще раз спробував увійти в портал, але той рішуче ігнорував мене. Як і його побратими перед цим, у дзвіниці Західної Гаті та підземеллі замку Шварцреген. Ну що ж, результат, отриманий із трьох різних та незалежних джерел, можна вважати точним і достовірним.

— Рилом не вийшов, — резюмував я. — Або заповітного слова не знаю. Типу, «Сезам, відкрий личко», або «Я, від Хаїма Мойсейовича». Ну і не дуже треба… Зате тепер зрозуміло, як сюди потрапляють люди, продукти, будматеріали та інші малогабаритні вантажі.