Читати книгу - "Дозволь мені залишитися на ніч, Кетрін Сі"

 «Аннесі сповнений дивовижних архітектурних родзинок, серед яких височіє на пагорбі колишня резиденція Женевського графа, «виросла» на невеликому острівці посеред каналу.»

Закриваю черговий сайт з описом Аннесі і відкладаю телефон в сторону. До містечка їхати близько чотирьох годин, вже дві години дороги ми проїхали, отже залишилася, ще половина. 

Я зараз буквально тікаю від проблем і відчуваю себе паршиво. Батько був би незадоволений мною, він завжди казав, що тікають тільки слабкі людини. Виходить, я також слабка людина? 

Мобільний зателенькава, це прийшло повідомлення. Писав Деніс: 

«То що, зустрінемося о восьмій?»

Відправляю йому, його ж порнофільм. 

«З ними зустрічайся, мудило.» 

Я хотіла заблокувати, але мені стало цікаво, як він почне виправдовуватися. 

Я вкотре відклала телефон і просто спостерігала за деревами, що іноді змінювалися на одинокі будівлі, голі поля, а потім знову дерева. Нібито нічого цікавого, але я уважно спостерігала у вікно. Відчуття спустошення зсередини не відпускало мене. В житті не подумала б, що я так плакса, але вкотре за день знову почала плакати. Сльози самі по собі котяться, я навіть не можу зупинити це. 

Коли ми прибули до станції, було вже темно. Вечірнє небо було вкрите зірками.

— Я й забула, що тут таке гарне небо, — пошепки до себе. 

З речей я взяла лише одну валізу, більшість всього залишила у будинку, що Сілвія збирається продати. Якщо моє життя так швидко вдалося зруйнувати, то не думаю, що мені знадобиться багато речей у майбутньому. 

До будинку йти не так далеко, по часу, — хвилин двадцять. 

Вулиці були пусті, навіть автомобілів не було, ввечері тут досі немає чого робити, всі лягають спати о десятій, нікому не потрібні гучні тусовки та довгі посиденьки у барі. Сподіваюся з алкоголем у магазинах тут трохи краща ситуація, ніж була раніше. 

Я й справді не думала, що добровільно приїду сюди, але ось я тут, стою перед будинком, що виглядає занадто занедбаним. Воно й не дивно, тут ніхто не жив більше п'ятнадцяти років. Пощастило, що будинок з цегли, а не з дерева. Знайшовши ключі, я вставила їх у навісний замок і прокрутила, довелося докласти зусиль, замок заржавів і не відразу піддався. Знявши навісний замок, я штовхнула двері, вони відчинилися і я відчула затхлий запах.

Увімкнувши ліхтар на телефоні я увійшла до будинку, знайшовши вимикач, ввімкнула світло, але його не було.

— Чорт, — стиснула кулаки.

Завтра вже буду розбиратися з електрикою, на сьогодні в мене є портативна батарея, та ліхтарик на телефоні. Занісши валізу у будинку я дістала ковдру звідти і постелила її на диван. Тут доведеться довго прибирати, але все завтра. 

Під'єднавши зарядний кабель до телефону я лягала на диван і заплющила очі. 

— Я кажу вам, тут хтось є…

— Бути не може, цей будинок пустує п'ятнадцять років! — відкрила очі. 

Шумоізоляція відсутня. Взявши телефон я увімкнула ліхтарик і підвелася з дивану. 

— Хтось йде, тихо! — відчиняю двері і бачу трьох людей, геть мені незнайомих. 

— У вас якісь питання? — вони мовчать. — Ваші крики завадили мені спати, тож краще знайдіть сміливість і запитайте! 

— Яка грубіянка, — руда жінка з кучерявим волоссям. 

— Так, я грубіянка і в мене проблеми з контролем агресії. Ще щось? 

— Хто ви така? 

— Беатріс Шавальє — власниця цього будинку. 

— Ви донька Мірабель? — дідусь з паличкою.

— Так, — важко зітхаю. 

— Ходімо звідси, даремно потурбували молоду дівчину! — всі почали розходитись і бубоніти собі, щось під ніс. — Вибачте нас, юна леді. — дідусь зробив невеликий уклін.

— Гарного вечора, — заходжу назад до будинку, на вулиці досить прохолодно. 

Нарешті я змогла заснути та не думати про всі проблеми, що випали на мою долю. 

Ранок в мене почався досить рано, о шостій годині, а все через жахливий звук від якогось мопеду. Заснути я більше не змогла, тому встала і вирішила потроху почати прибирати у будинку, а потім і довкола будинку. Невідомо наскільки я тут залишуся. Увімкнувши музику я почала прибирати. Спочатку прибрала все сміття з вітальні, потім кухня, далі гостьова кімната. Прослухавши весь свій плейлист двічі, я закінчила прибирання, тепер потрібно купити миючі засоби та деякий посуд. А ще, мене чекає другий поверх для прибирання, там знаходиться моя дитяча кімната і спальня батьків. Найскладніший етап буде там, адже я згадаю все своє дитинство. 

Змінивши одяг я взяла телефон і зібралася до магазину, от тільки де тут магазин? 

На сусідньому подвір'ї сидів чоловік і смалив цигарку, він виглядає не дуже життєрадісним.

— Вибачте, — повертає голову на мене. — Як пройти до магазину? 

Він мовчав, але продовжував розглядати мене. 

— Французької не розумієте?... Як пройти.. 

— Розумію я, — кидає недопалок. — А от відповідати, не хочу. 

З мене виривається нервовий смішок. Чоловік за лічені секунди зникає у власному будинку.

— От козел, — відкриваю Гугл-мапу і намагаюся зрозуміти куди мені йти. 

За десять хвилин невідомих блукань, я вирішую, що краще знайти когось місцевого і запитати. 

— Допомога козла потрібна? — відходжу від чоловіка.

—Ні, не потрібна. — сповільнюю ходу, щоб він пройшов вперед. 

— Як хочеш, — кидає на мене дивний погляд. — А от мені потрібно і магазин, тож я пішов. Ще побачимося. 

Я сподівалася втекти від ненормальних людей, але здається вони є повсюди. Струснувши головою я вирішую прямувати за цим чудаком, все ж таки, до магазину мені потрібно. Йдучи позаду чоловіка, важко не відмітити той факт, що він слідкує за своїм тілом, а от за стилем, — ні. Червоні спортивні шорти, сорочка та шльопанці, той ще несмак. 

— Привіт, Джером! Куди прямуєш? — чоловік зупиняється і тисне руку якомусь чоловіку, мені доводиться сповільнити ходу, щоб він не подумав, що я йду за ним. 

— У магазин йду, потрібно цигарки купити.

— Краще кидай це діло, собі гірше зробиш.